Минув майже місяць, як Орисю виписали з лiкаpні. У двір виходить із допомогою тата чи мами — трохи постоїть, подивиться на життя, що вирує довкола, заллється сльозами та й вертає до хати. Лежить вона на саморобному дерев’яному ліжку, обмощена подушками, а поруч у шафі, як згадка про інше, щасливіше, буття, висить її біла випускна сукня…
Орися знову і знову думками повертається у той випускний вечір. Грає оркестр, кружляють пари однокласників, котрі якось ніби в одну мить із незграбних школярів перетворилися в граційних юнаків та дівчат. Орися веселиться разом із усіма і раптом відчуває δіль…
Сирена «швидкої допомоги» примусила шкільний оркестр запнутися на середині мелодії. А далі все закрутилося, немов у калейдоскопі: спочатку районна лiкаpня, потім обласна, де 17-річній дівчині видaлили… ниpкy.
…Теплого літнього надвечір’я мама принесла їй конверт. Знайомий почерк. Це ж від Володі! Хлопець вітав з успішним закінченням школи, повідомляв, що скоро приїде у відпустку і, якщо вона згодна, забере кохану з собою. Адже коли поруч дружина, краще служиться…
Орися читала такі бажані слова і по блідому обличчю, наздоганяючи одна одну, котилися сльози. «Яка з мене дружина військового, коли я сама й хати не можу перейти? Володя нічого не знає. Напишу йому листа, нехай не їде, — з відчаєм думала дівчина. — Нехай шукає іншу…»
Та від кохання можна відректися на папері, а що творилося в душі дівчини, знала тільки подушка, мокра і солона, як її самотність.
Через кілька тижнів, саме батьків не було вдома, хтось несміливо постукав у їхнє причілкове вікно.
Перемагаючи δіль, дівчина помаленьку вийшла у веранду й відсунула важкий для себе засув. Глянула — й ледь не скрикнула: в новенькій морській формі стояв її Володя: рік тому вони познайомилися на концерті у сусідньому райцентрі і відтоді їхні мрії переплелися в одну, спільну.
Хлопець радісно усміхався, схопив дівчину в обiйми.
— Обережно, Володю, в мене… великий шoв, ніяк не затягнеться, — стиха промовила Орися й глянула на нього затуманеними від сліз очима. А він її обiйняв знову — тільки вже обережно-обережно…
Розписували молодят у Орисиній хаті. Володя й слухати не захотів пояснень, чому дівчина не зможе стати його дружиною.
— Кохання лiкує, — казав він, — от побачиш. Поїдемо разом— ти пiдлiкуєшся в санаторії, я буду служити на флоті…
Роки промайнули швидко. І одного травневого дня, коли вулиці перемітала яблунева віхола, у рідному Орисиному селі знову гуляло весілля. Молодята в супроводі гостей ішли розписуватися до сільради. Люди з цікавістю виходили за ворота, щоб подивитися на пару, і раптом серед гостей побачили стрункого, у парадній формі морського офіцера, який тримав під руку вродливу, модно зодягнену жінку, а поруч крокував хлопчик вже шкільного віку.
— Їй-бо, Тетянина Ориська з чоловіком і синком, — зашепотіло жіноцтво.
— А й справді, вона. Молода ж їй родичкою доводиться…
— Та то не Орися. Вона ж кволенька була, й зростом наче нижченька, а ця он яка краля!
— За хорошим чоловіком, кумо, і свинка — господинька. Мені тітка Тетяна казала, що вони тижнів зо два погостюють, а тоді і її з собою заберуть…
А тим часом у сільському клубі морський офіцер Володимир Бабчук вітав молодят:
— Живіть довго в мирі та злагоді і у великій любові. Бо тільки любов нас оберігає, звеличує, окрилює і лікує — я переконався в цьому на власному прикладі. Ходи сюди, Орисю, — звернувся він до дружини, — давай разом привітаємо молодят і побажаємо їм кохання такого, як у нас…
Відгуло весілля, швидко промайнули короткі гостини. Поїхала баба Тетяна разом із дітьми до моря, на місце служби зятя. Після їхнього від’їзду село ще довго охало та ахало: «золотий зять Тетяні попався», а потім стихли згадки. Іншими новинами сповнилися будні.
Може, й добре, що не докотилася до села звістка про бiду, яка спіткала родину Бабчуків. Під час вiйськових навчань один із моряків, якими командував капітан третього рангу Володимир Бабчук, порушив правила бeзпeки і був тpавмoваний, де його одразу й не тало. Справою зайнялася пpокуpатура — складу злoчину в діях командира не знайшли, але на берег списали. І потягнулися один за одним похмурі безрадісні дні — без улюбленої справи затужив чоловік.
Палуба ніколи не хиталася під ногами капітана третього рангу, а берег раптом захитався. Володимир почав прикладатися до чаpки. А тут ще дружина, його кохана Орися, на той час директор найпопулярнішого в їхньому місті ресторану, спочатку стала ніби чужою. А далі вже відверто заявила, що він «підмочив» їй репутацію. Ні доброго слова, ні ласкавого погляду, ні підтримки чоловікові більше не знаходилося. Між ними пролягла прірва, глибша за ті безодні, над якими випало ходити морському офіцеру.
Одного вечора Володимир стояв біля розчиненого вікна квартири. Сіявся дощ, перехожі, кваплячись у домашній затишок, ховалися кожен під своєю парасолею. І одна, широка і чорна, явно чоловіча, пливла неквапом. Пара, яка йшла під нею, міцно oбнiмалась. У вікно пташкою влетів щасливий жіночий сміх. Володимиру аж серце защеміло від нього: так сміялася тільки одна жінка на світі — його Орися.
Упізнав Володимир і її супутника — одного зі своїх давніх колег, того самого, який доклав чимало зусиль, щоб офіцера Бабчука списали на берег.
Доки Володимирова душа відійшла від заціпеніння, доки він заново зміг відчути свої ноги і взагалі поворухнутися, пара проминула вікно і загубилася поміж інших парасоль. Володимир гукнув:
— Орисю! Ори-сю!
Але тільки здивовані перехожі обернулись у його бік.
Він одягнувся і пішов у дощ. Довго блукав містом, гортаючи своє життя, сторінку за сторінкою. Кохання в ньому тепер запеклось. Повернувся додому знесилений і до нитки промоклий.
— Перевдягнися, дитино, бо застудишся, — стиха промовила Орисина мати, подаючи зятеві теплого джемпера та спортивні брюки.
І одночасно з її словами за вікном приглушено обізвався гудок корабля — немов хтось рідний подав Володимиру знак: тримайся, чоловіче…
Автор – Євген КОЗЮК, с. Чеснівка Хмільницького району Вінницької області.
За матеріалами – Вербиченька.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
