Молодий чоловік, з вигляду дуже втомлений, а насправді просто не виспаний, позіхаючи сів у машину і завів мотор. До цього автомобіль довелося очистити від снігу, який, схоже, валив усю ніч.
Був ранній недільний ранок, і він вирушив у село за дружиною та донькою. Вони гостювали у тещі з тестем, якому два дні тому виповнилося шістдесят.
Сам він не міг поїхати із сім’єю, відправив їх до села автобусом. У п’ятницю та суботу вони закінчували проєкт, щоб у понеділок відзвітувати та здати його нарешті замовнику. Аврал, одним словом, а він, Борис, керівник проєкту, і шеф спустить із нього три шкури, якщо в понеділок щось піде не так.
У суботу ввечері він з’явився додому дуже стомлений і занепокоєний. Все вони закінчили, перевіряли ще раз, і Борис мало не піддався на чергові сигнали лаборантки Оленки.
– Може, повечеряємо разом, Борисе Олександровичу? – спитала вона крадькома, коли всі галасливо збиралися розходитися по домівках.
Її пильна і недвозначна увага до його персони тиснула на нього. Молода, вродлива, незаміжня. Чоловіки у відділі тупцюють навколо неї, але безуспішно. Вона чомусь запала саме на нього, Бориса. І якби він не був таким порядним сім’янином, давно б уже здався.
От і вчора майнула зрадлива думка: «Може, і справді повечеряти?». А внутрішній голос суворо запитав: А потім? Ну, а що потім? Як вийде – типова відповідь, дуже безвідповідальна і водночас зрозуміла. Виходить у більшості подібних випадків саме так, як би не мало бути.
Тут Борис себе зупинив. Ні, від зваб подалі. Його дружина Марта не заслуговувала на невірність, та він і не прагнув. Якби тільки не цей погляд, не ці витончені руки з тонкими зап’ястями і не цей чарівний голос Оленки.
Чоловік все зважив, оцінив ризики, відчув гостре небажання наробити дурниць і відповів:
– Дякую, звичайно, за пропозицію, Олено Юріївно, але я страшенно втомився. Іншим разом.
Повернувся і пішов, залишивши її з розчарованим поглядом на здивованому обличчі. Борис приїхав додому, зварив гору пельменів, приправив їх сметаною, налив велику чашку чорного чаю і звалився на диван.
По телевізорі йшов якийсь бойовик, пельмені випромінювали божественний аромат, чай приємно зігрівав нутро, і вечір відпочинку вступив у свої права. Зателефонувала Марта, запитала коли його чекати завтра, пообіцяв виїхати раніше. Додивився бойовик, який скінчився вже за північ, і ліг спати.
О сьомій Бориса вже розбудив будильник. Час. Їхати години дві з половиною – три, залежно від завантаженості траси. Ще треба поснідати та заїхати до супермаркету за продуктами. Тому в селі він буде годині о дванадцятій.
Там на нього чекає тещин обід, ясна річ. А потім знову в дорогу. Завтра відповідальний день, здача проєкту з усіма наслідками, що з цього випливають.
Дорогою чоловік зупинився на заправці, залив бак і купив гарячу каву. Очі хоч і не злипалися зовсім, але так стомлено дивилися на дорогу, що міг і заснути… Кава трохи підбадьорила, і він продовжила свій шлях.
Траса була відносно вільною, принаймні не перевантаженою. Але сама дорога, вкрита утрамбованим снігом, залишала бажати кращого.
Борис їхав і розмірковував про завтрашній день, та й про вчорашній. Ось що таким панночкам як Оленка потрібно від одружених чоловіків? Невже така закохана? А ровесники для чого? Сергій, Олексій – прекрасні молоді хлопці, перспективні, симпатичні.
Ні, їй подавай його, тридцяти п’яти річного чоловіка, сімейного, який давно втратив азарт і запал «мисливця», батька, врешті-решт! Її мрійливі погляди, посмішки завжди наздоганяли його. А тепер ще й ця пропозиція повечеряти!
«А якщо б я піддався на її вмовляння, повечеряв і поїхав до неї? До себе не повіз би, виключено. Так низько я ще не пав. Ну так, а поїхати до жінки додому – це саме те, звісно», – розмірковував Борис, розуміючи, що цього все одно не сталося б.
Машина мчала вперед на граничній швидкості. Раніше приїде, раніше вони зможуть поїхати, щоб повернутися додому не надто пізно та гарно відпочити. А в думках малювались картини, що могло б статися, якби… Ну чому цей епізод не виходить у нього з голови, Господи?!
Думаючи про все це, Борис не встиг скинути швидкість при з’їзді з траси на ґрунтову дорогу, що веде вже через ліс до села. Він просто пропустив вказівний знак!
Але тут промайнула якась тінь, і він відчув глухий звук! Борис різко загальмував, машину занесло, і він разом із нею полетів кудись, наче у прірву. Отямився від сильного поштовху, мабуть дерево. Подушка безпеки не спрацювала…
Насилу вибрався з машини і поплентався на трасу. Що то було? На що він налетів? Про це було страшно подумати.
На зледенілому асфальті він побачив молодого хлопця, що лежить обличчям вниз. Борис злякався так, що занило десь глибоко всередині.
“Дивно, чому немає жодної машини ні туди, ні назад?” – подумав він, наблизившись до хлопця. Визначити чи є ще шанс чоловік не зміг, руки невпинно тремтіли. Він почав обмацувати свої кишені в пошуках телефону, але тут згадав, що поклав його на сидіння на випадок, якщо Марта дзвонитиме.
На ватних ногах Борис пішов знову до машини, щоб швидше викликати швидку. Він ледве відчинив дверцята і відсахнувся. На сидінні водія сидів він сам, голова на кермі, а рука звисала.
Видовище було не так страшним, хоч і це теж, але ще й незрозумілим. Борис позадкував назад і побіг геть від машини, забувши про телефон.
Кілька разів упав і заледве підвівшись, він знову вискочив на трасу і побачив ту ж картину: хлопець так само лежав на асфальті, а поряд з ним стояв і беззвучно плакав його двійник!
Побачивши Бориса, він вигукнув:
– Якого милого ти мчав як навіжений? Що ти накоїв…, – хлопець вилаявся. – Мене мама чекає, вона не переживе тепер… хворіє вона сильно, я їй ліки ніс!
Він підійшов до Бориса впритул і замахнувся і ледь зачепив щоку нігтем.
– Руки при собі! – вигукнув Борис, ледве стримуючись.
Потім змінив тон і сказав:
– Я не хотів, я не знаю, як так вийшло. Звідки ти вистрибнув? Сам винен. Тепер ми обидва там! А в мене сім’я, між іншим, дружина, донька. І на трасу я дивився, ніяк не думав, що якийсь телепень буде тут дорогу перебігати …
– Про Олену ти думав, намагався зрозуміти чи правильно вчинив, що втратив учора таку нагоду. І мчав при цьому на величезній швидкості, – почув Борис голос ззаду і різко обернувся.
На дорозі, що раптом покрилася легким серпанком, стояв високий чоловік у білому одязі. Швидше, обриси людини, майже напівпрозорої із прихованим обличчям. Борис здивовано дивився на нього.
– А ти, – вказав він на хлопця помахом руки, – мав учора до матері прийти з ліками, але затримався з дружками, сидів до півночі. А вона чекала, хвилювалася, плакала.
– То що тепер, на той світ через це? – різко запитав хлопець, тоді як Борис онімів від побаченого і не міг вимовити жодного слова.
– Ні, туди вам рано. Свої місії земні ще не виконали. Ти маму більше шануй, а не хизуйся, що їй допомагаєш. А ти, – це він Борису, – викинь погані думки з голови. Тобі доньку виховувати треба, дружина сама не впорається.
З цими словами примарний чоловік розвів руки і почав згрібати щось невидиме, ніби купу осіннього листя. А потім помах, і він з силою відштовхнув все це від себе в їх з хлопцем убік. Борис відчув, що йому стало важко дихати.
Він хотів щось сказати, намагаючись набрати більше повітря, і тут раптом видіння зникло, він знову сидів за кермом і мчав по трасі, а попереду побачив хлопця, що перебігав дорогу. Посигналив і різко зменшив швидкість, і той проскочив повз!
– Що ти твориш! – Вигукнув Борис у його бік, хоча той навряд чи почув.
По обличчю скотилися струмки поту. Борис зрозумів, що все ж таки задрімав на кілька секунд, але в потрібну мить прокинувся! Щока трохи пекла. Він миттю глянув у дзеркало і з подивом побачив почервоніння та свіжу царапинку.
– Значить, не наснилося, – пробурмотів він, і все похололо всередині.
Рідним сказав, що подряпав щоку в кущах. Теща дбайливо перекисом. Дружина обняла і прошепотіла, що дуже скучила. Донька радісно стрибала довкола. Тесть отримав у подарунок електробритву, і всі посідали за накритий до обіду стіл.
Сім’я… як це чудово! І нею треба дорожити, відкидаючи убік усі погані думки з натяком на непотрібні винагороди, чужу увагу та чиїсь симпатії. Або забаганки.
Настав понеділок. Проєкт було здано, замовник задоволений. Оленка ніби перестала його помічати. Чи він її?
Про те, що сталося на трасі, Борис не розповів дружині. Свою таємницю він залишив із собою. Зате довго згадував ту примарну людину, яка дарувала йому продовження цього життя. І з того часу він дуже дорожив ним, а ще більше своєю родиною, донькою та дружиною.
Адже вони не впораються без нього.
