Останнім часом спогади дитинства виринають перед моїми очима в найнесподіваніші миті. Я завжди почувалася чужою в родині, бо не була ні на кого схожа з батьків, а тепер, коли я сама мама, виправдання, що я схожа на бабусю перекреслюються тим спомином, коли я застала маму і дядька

.Я не була схожа ні на тата, ні на маму, навіть, родичі казали на мене, що я зозуленя, що маму страшенно обурювало:

– Це моя дитина, а як не прикриєш рота, то я тобі допоможу.

Те саме я казала всім, хто казав мені це в очі. Не те, щоб я якась геть відрізнялася від них, я була так само кароока і русява, але риси були геть інші – інший ніс, овал обличчя, статура.

Мама казала, що я вся в бабусю. Але тепер, коли я маю свої діти. То я бачу в них себе чи чоловіка, хай буде щось від бабусів і дідусів, але більше нашого з чоловіком. А ще той сон почав снитися.

Снився мені один і той же спомин. Немов я маленька біжу до мами, у мене якась нагальна справа і я маю маму бачити негайно. Я беруся за двері, а вони закриті, я з усієї сили гримаю і трясу ними, вони піддаються і я бачу розгублені мамині очі і дядька Матвія…

На цьому сон обривався, але я пам’ятаю, що дивлюся на дядька і впізнаю у ньому себе.

Коли я розповідала про це чоловікові, то він усміхався і казав, що на мене материнство так впливає, а мені геть інші думки закрадалися в голову. Невже мама і дядько? Я ж більше схожа на нього, ніж на тата! Невже моя добра мама таке з батьком вчинила і під самим його носом крутила з дядьком?

Коли сон став просто нав’язливим, то я вирішила поїхати до батьків та придивитися до старих фото, щоб мати на чому ґрунтувати своє питання до матері.

Взяла дітей і ми поїхали, чоловік радів, що матиме тиждень спокою для вух і очей, а мама і тато раділи, що бучитимуть онуків.

Нас дуже гарно зустріли, діти бігали по свіжому повітрі. А я одразу попросила маму показати мені старі альбоми.

– Дивися, яка ти тут смішна, – показувала мама на мене, де мій бант був більшим за мене.

Я ще раніше дивувалася, що не маю жодного фото, де я немовля.

– Дитино, – відповіла мама, – То фотограф ходив по селу та фотографував і не від нас залежало, коли він прийде. Ми коли мали до міста їхати, якщо завжди були в роботах?

І ось я дивлюся на фото свого дядька і бачу свої риси! Тоді кажу мамі, коли тата поруч не було:

– Я більше схожа на дядька, ніж на тата, – кажу і дивлюся, як її щоки пашіють.

– То й що? У тебе один тато.

– Мамо, мені часто сниться сон, де я бачу вас з дядьком в кімнаті. Мамо, мені завжди казали, що я на вас не схожа і тепер я сама то бачу. Скажи, він мій тато?

– Доню!, – мама аж встала, – Що ти минуле підіймаєш? Він тобі не тато і між нами нічого не було. Ще при батькові таке скажи аби спокою не було! Все. По розмові. Йди поклади альбом де був.

Мама пішла, а я понесла альбом назад на антресолі. Там ще були коробки, тому я їх повитягувала і натрапила на те, що шукала.

Руки мої затремтіли… Вони й справді не були мені батьками. Виходило, що я з’явилася на світ в Kазахстані, там тато проходив службу і мама там деякий час жила. Звідти вони мене й привезли вже до нас у село.

Я сховала все назад і тепер розумію, що відкрила правду. Якої ніколи й не хотіла. Зрозуміло, що я не буду шукати своїх справжніх батьків, але як мені тепер вести себе з моїми? Як мені бути?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page