fbpx

Остаточно між мною і братом кішка пробігла після того, як мами не стало. Я жила в той час за кодоном вже кілька років з чоловіком. Вірніше, заробляла на власне житло, а не жила на широку ногу та не згрібала граблями євро і фунти, як собі люди уявляють заробітки

Коли мама занедужала, то я відправляла значні суми і, кладучи руку на серце, розуміла, що просто забираю частку зі своєї майбутньої квартири, бо мамі вже нічого не могло допомогти.

– Передавай, – казав мені чоловік, – Краще мати спокійну совість, а треба, то ще на рік лишимося.

Я була йому дуже вдячна за підтримку і вже тоді якось мені легше було, коли я відправляла братові ті кошти.

Але маму не вдалося врятувати і на поминки я не приїхала, бо тут все не так просто. Та й подумала, що чого вже буду спішити, адже їй нічим не зарадиш, а я й тут за неї свічку поставлю та помолюся.

Ми приїхали лише на рік по мамі і зустріч з братом стала для мене холодним душем.

Я побачила, що в маминій квартирі хазяйнує його дружина, видно, що вони там вже живуть. Але в тій квартирі є й моя частка!

Так, я заробила собі на житло, то чого ж брат не вчинив так само, а просто переїхав після усього в мамину квартиру.

– Ми її доглядали ввесь цей час, а ти де була?

– А на чиї гроші ви це робили, – питаю я їй.

– Що твої гроші? Крапля в морі порівняно з тим, що нам тут довелося пережити! Якщо ти маєш совість, то віддаси свою частку нам, – казали хором брат і зовиця.

Було так на душі тяжко, бо так не робиться. Може, я б на квартиру і не претендувала, але ж можна було якось це сказати по-людськи, пояснити, що їм нема де жити.

Але й тут мене чоловік підтримав і сказав, що все з часом стане на свої місця.

Звичайно, що відтоді я з братом і його жінкою не спілкувалася.

Ми купили собі квартиру і почали будувати своє життя тут. Я й до того до брата телефонувала хіба на день народження і іменини, а тепер взагалі забула про його існування, адже у нас з’явилися діти і ми були зайняті зовсім іншим.

Поступово й вивітрилася згадка про мамину квартиру, адже ми мали свою в гарному будинку в хорошому районі.

Йшли роки і на родинні свята мене відвідувала думка про те, що варто було б з братом і помиритися, адже ми тільки двоє лишилися.

Тому я зробила перший крок і через всі ці роки, а їх було не мало, зателефонувала йому та привітала з днем народження.

Ми навіть зустрілися і попили разом кави, розповідали про життя і так далі, наче все як колись. Я сама була рада тому, що наважилася на цей крок.

Потім ми прийшли в гості до них, а далі вони до нас з сім’єю. Справжня родина.

Але ідилія тривала не довго, бо десь через місяці три до мене зателефонувала братова і каже:

– Ти могла б нам позичити гроші, бо поступає Іринка, а ми не маємо потрібної суми.

Я просто оніміла. У нас є потрібна сума, але ми теж маємо дітей.

– Думаю, що треба підтримувати родину, – продовжувала вона, – Бо нащо ти тоді відновлювала стосунки, якщо тепер не хочеш нам допомогти. Адже родина, то не лише про спільне чаювання, але й про допомогу!

Ось з якого боку вона зайшла.

– Мені треба порадитися з чоловіком, – сказала я.

Але я й сама розуміла, що так не годиться. Якщо вони забули за квартиру, то ця ситуація мені тільки про неї нагадала ще дужче, адже я їм подарувала третину від квартири і слів «дякую» не почула!

Тепер у мене тільки одне в голові – чи це зі мною щось не так, що я не вмію казати «ні», чи то просто братова отака нагла і їй байдуже до усього? чи тут ніхто не правий?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page