Я була певна, що Зоя мені заздрить, а як ні, коли завжди в курсі всіх наших справ і ще й повчала мене все життя, то те не роби, то се. Коли ж вона прийшла на мою доньку наговорювати, то я вже й не витримала:
– Що таке, Зоє? Ти її змалку за хитрунку маєш, а сама яка? Чи ти мені радила буряки сапати та під низ підпушувати? А потім виявилося, що вони всі пов’яли, бо нащо їм того повітря, коли їм корінь підірвано? Хто мені радив чорнобривці посіяти по городі, а від них ніякої користі, лиш голова мене болить? Хто мені радив купити качки від слимаків, а тепер у мене нема ні слимаків, ні городу, бо все вони витоптали! То йди зі своїми порадами!
Бо правду кажу, лиш я заміж вийшла, то вже Зоя за моїм чоловіком краще дивилася, ніж я: коли прийшов, який прийшов, до кого говорив по дорозі, з ким сидів в автобусі… А як у мене донька на світ з’явилася, то вже теж з порадами лізла, мовляв, до роботи її змалку треба привчати, а не кожну забаганку виконувати. Та що ми там виконували, ми ж не якісь мільйонери, що зарплата дозволяла, то те й мала.
Але Зоя в школі працювала прибиральницею, то завжди переказувала, як Іринка урок зірвала: то сказала, що вчителька захворіла, то сказала, що всі в медпункт мають йти, то контрольну перенесли… В дитини гарна фантазія і що тепер?
І ось моя Іринка й вчитися пішла, а ми з чоловіком раді, що вже не буде нам Зоя через паркан переказувати, який хлопець доньку додому вів та хто до неї з сусіднього села приїжджав.
Звичайно, що свого життя особистого нема, то й лізе до мене, мовляв, колись дружили з тобою, то я тобі отак по старій дружбі й раджу. Думає, як колись була відмінницею в школі, то вже на все життя медаль, а життя он як повернулося, що миє підлогу в школі, а не вчителює.
Так, от, прийшла з порадами щодо доньки, бо Іринка як вийшла заміж, то сказала, що батьки мають скинутися молодим на квартиру, от я їй і сказала, проговорилася вірніше Зої, що маємо такий клопіт, бо де нам тих п’ятнадцять тисяч доларів взяти.
– Зоє, каже донька аби ми продали машину Петрову і їй гроші віддали, а ти ж його знаєш, він ту машину любить більше, ніж мене…
– То не продавайте, де таке видано, щоб молодим та одразу квартиру? Хай самі заробляють!
– Та яке? Свати дадуть, а ми що?
Ми тоді з Петром порадилися і я наполягла аби таки машину продати. А гроші в родичів позичити, а ми з часом віддамо.
І я відтоді й спокою не мала, бо хоч серце раділо, що донька живе у квартирі, але ж гроші треба було віддати. То ми й корову другу тримали і на базар я все возила по тих автобусах, та городину продавала. Думала капусту молоду матиму, так Зоя з порадами…
І отак ми крутилися, що на свої роки вже геть сили не мали, пішов мій Петро в засвіти, а сусідка тут як тут:
– Якби менше доньці заглядали в зуби, то би довше ти чоловіка мала, а тепер що?
– А тепер донька мене до себе забере, буду у неї жити!, – гордо сказала я.
– Ага, – каже Зоя, – а хату твою продати надумала?
– Так, – я аж здивувалася, звідки вона все знає, певно, під вікна ходила та чула нашу з донькою розмову.
– Ну, Ніно, як ти це зробиш, то я вже не знаю, видно, очі аж тоді на доньку розкриються!
Я тоді вже й не стрималася, бо нащо мені на дитину так все життя капати? І отак з тих всіх нервів пішла в погреб і впала там, то вже мене донька в палаті й застала.
– Мамо, давайте підписуйте документи, бо бачите, що здоров’я вас підводить, а нам гроші потрібні, якраз Наталя поступати буде, то й будете на її ліжку жити.
Я все підписала і не могла дочекатися, коли вже з ліжка встану. Але мене Ірина не забирає. Каже, що Наталя не поступила, то хай я тут і побуду, вона про все домовилася… Я не знаю, куди діватися, адже хата вже продана… Невже Зоя була права?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
