Це було минулої зими. Я дуже затримався на роботі та пізно повертався додому на своєму авто. Поїхав ставити машину у гараж, а було вже ближче до півночі. Гараж знаходився приблизно за півкілометра від будинку, в одному з гаражних кооперативів, шлях до будинку проходив через густий березовий гай.
На виході з гаражів теж був дуже густий чагарник, в основному з верболозу, і йшла вузька, але добре втоптана стежка. Взимку темніє вже о 6-й вечора, і тому доводиться йти ці півкілометра в непроглядній темряві. Ліхтарі, які освітлюють шлях, починаються тільки біля самого будинку, бо там вже йде міська дорога.
У мене на ключах був невеликий брелок з ліхтариком, в якому, як на зло, сіла батарейка, тому, йти довелося в повній темряві. Як тільки я пройшов густі кущі, мені здалося, що стало ще темніше.
Іду собі, нікому не заважаю, і раптом бачу: прямо на стежці стоїть людина і, начебто, мені не знайома. Я підійшов ближче, відстань між нами була метр чи півтора. І раптом…
— Здоров, сусіде! — пролунав грубий голос у темряві.
Я привітався, хоч і не міг розгледіти, хто це? Вдивляюся, але відчуваю, що з моїм співрозмовником щось не так. Він глянув на мене, і мені чомусь стало не по собі, це був чоловік високого зросту, в якомусь чорному балахоні, з накинутим на голову каптуром.
Балахон був весь у дірах, ніби дуже старий і протертий.
Обличчя виглядало дуже дивно. Та ще й запах від нього йшов просто нестерпний…
Я, намагаючись якось прийти до тями від побаченого, ніби кажу йому жартома:
— Сусіде, щось ти дуже кепсько виглядаєш!
— Та ось, — каже він, а сам відвертається від мене, — щось підвело серце.
Пішли. Все ж таки вдвох веселіше йти в темряві. Я вирішив ще пожартувати з нього.
— Сусіде, чого ж це ти вночі тиняєшся, як та з косою?— І я голосно засміявся.
Він відвернувся, зупинився трохи, і пішов позаду мене з якоюсь дивною усмішкою:
— Ти ще посмійся мені тут! — Сказав сусід і замовк.
Відстань між нами була близько метра, він ішов і, як мені здалося, дихав прямо у потилицю, мені стало якось не по собі.
І тут я раптом згадав, що він колись пригощав мене в барі, то було якесь свято, і я пообіцяв йому віддати борг при нагоді.
Ми вийшли прямо до одного з ліхтарів, я дістав з кишені гроші, відрахував кілька купюр, і кажу:
— Сусіде, я згадав, що маю віддати тобі борг.
Я повернувся і…
Нікого там не було. Мені здалося це дивним.
Він не міг пройти повз мене, сніг був по коліно, стежка вузька і, якби він так само пішов по снігу, або швидко побіг, я б у будь-якому разі його побачив, бо дорога і весь навколишній сніг були добре освітлені.
Я прийшов додому, розповів дружині цей дивний випадок, а вона:
— Та ти що Валеро, сусіда вранці не стало, тож ти ніяк не міг його зараз бачити, а тим паче розмовляти з ним.
От і думай тепер, кого я зустрів на цій вузькій стежці?
Це ще раз доводить, що ми іноді стикаємося з чимось незвіданим, і що це було, і хто це був, я досі не можу ні зрозуміти, ні пояснити.
Фото ілюстративне.
