От коли вже мама із сестрою у погріб по картоплю спустились, я таки не витримала. Сльози на очі у вухах аж шуміти почало від такої несправедливості. Спускаюсь слідком, а вони уже кожна по сітці картоплі уверх несуть, а мама ще й сестрі говорить, щоби та за компотом потім спустилась.
Коли спеціалісти порадили мамі моїй їхати з міста через стан здоров’я, я не вагаючись її до себе жити запросила. Я – вдова, маю двох діточок, жили у чоловіковому домі, у невеликому, дружному і мальовничому селищі на Черкащині.
У маминій столичній квартирі залишилась жити моя сестричка із сім’єю. Вона заміжня уже п’ятнадцять років, має трьох діточок. Я ніколи не розуміла вибору сестри, адже чоловік у неї мав складний характер, не дбав про дітей, заробляв мало і взагалі не спілкувався ні зі мною. ні з нашою мамою. Однак. для Олени він був саме тим “єдиним і неповторним” і навіть попри те, що вона часто жалілась на нього, хлипала і не раз мусила залазити в борги з його ласки, у неї ніколи й думки не було його залишити.
Ми з мамою намагались свого часу її врозумити, щось пояснити, але згодом і до нас прийшло розуміння того, що врятувати можна лиш того, хто прагне порятунку. Оленка ж була щаслива по-своєму. Як би нам не було гірко на душі, але ми мусили прийняти її вибір.
До того, як мама переїхала до мене, Олена з чоловіком і дітьми жили на орендованій квартирі у столиці. Я одного разу відвідала ту квартиру і мало свідомості не втратила. адже це була маленька кімната із коридором метр на два і такою ж крихітною кухнею. На цій території жило двоє дорослих і троє діток. “тільки таку квартиру я можу оплатити” – сказала мені тоді сестра. Ну так, її чоловік знову шукав роботу на який би його оцінили, гарно платили і не примушували працювати. Вічні пошуки прекрасного.
Я ж працюю у місцевого фермера уже багато років. Робота не з легких, але обирати не доводиться – тримаюсь тієї, що маю. Якби не діти, не знаю. як би я з усім упоралась, адже часу вести дім і домашнє господарство не маю зовсім. Після того, як не стало мого чоловіка я пробувала і худобу тримати і город садити. але потім зрозуміла, що толку з того аж ніякого. Город засадила кукурудзою для курей, а все необхідне купую на ринку, або у фермера де працюю.
Так, люди дивуються, як можна жити в селі і все купувати, але скажу вам, що у мене інакше не виходить ніяк. Ну не можу я встигнути скрізь, та й легше значно і дешевше придбати тієї картоплі і моркви на тисячу гривень восени. ніж спочатку зорати, потім виробити город. Садити картоплю, сапати, копати, потім нести на своєму горбу у погріб, перебирати. У мене ні сил, ні часу на це все не було, тож я для себе обрала саме такий варіант.
Ото лиш і господарства в мене, що десяток курей, та гусей. Мама теж не надто гарна помічниця із господарсвом. Вона міський житель, нічого в цьому не тямить, та ще й зі здоров’ям у неї негаразди, тож вона помічник лиш на кухні.
Сестра з дітьми часто до нас на гостину приїздить. Все ж у селі і повітря свіжіше і простору більше. Інколи. навіть сестра залишає у мене племінників на тиждень другий, особливо на канікулах, адже мусить працювати. Щоразу, коли сестра їде мама намагається їй у місто спакувати торбу продуктів, адже: “Бідна Оленка, хто їй ще допоможе”. Я ніколи не була проти цього. Десяток яєць, молоко. сир , які мама купувала у сусідки, або яблука з нашого саду. Все ж якась поміч сестрі, хоч і не значна.
А цьогоріч я майже усе літо працювати не могла, адже занедужала. Всі збереження, що мала. розтанули за три місяці, ото лиш і животіли на допомогу на дітей, яку я отримувала. Аби придбати овочі на зиму, я продала стадо гусей, добре хоч сусід людина з великою душею, привіз дров хоч на перший час, а то не знаю. чим би й грілись. Оце тільки у жовтні знову на роботу вийшла, а зарплатня буде аж в кінці листопада.
А тепер уявіть моє здивування, коли мама моя почала пакувати чергову торбу сестрі, яка у нас гостювала тиждень. пішла до сусідки. набрала молока і сиру в борг: “В кінці листопада віддамо” – запевнила вона. З полиці зникли й яйця які я на продаж збирала, аби мати хоч яку копійку зайву на хліб. Я й це проковтнула, ну не буду ж я підіймати переполох через три десятки яєць. А от коли мама пішла до погреба, аби винести пару сіток картоплі для сестри, я вже стриматись не змогла.
Того дня сестра демонстративно залишила усі продукти і прошипіла мені, що не очікувала такої жадібності. Сказала, що взагалі то, не я їй торби збираю. а мама і я совісті не маю. якщо якесь там яйце і картоплину для трьох її дітей пошкодувала.
Мама теж дметься. втирає сльози і складає речі. Для неї мій вчинок також не зрозумілий: “Оленка в місті живе. У неї немає таких сусідів, що мішок картоплі принесуть, чи відро гречки, бо в них надлишок. Зробила бурю на порожньому місці. Прямо там: останнє в неї забирали. Ну не вижили б ми без тих яєць і картоплі”.
Мама дметься зі мною не балакає, їсть тільки тоді як мене поруч немає, але нікуди не їде – чекає моєї зарплатні, напевне. Сестра не телефонує і навіть, на канікули дітей не привезла. Усі на мене ображені дуже.
От тільки я ніяк не можу зрозуміти. аза що власне?
От скажіть, мій вчинок прямо так важко зрозуміти?
29,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
