– Ану дай сюди, – прохрипів чоловік…
Я мало не заверещала і не подалася навтьоки як далі чоловік каже:
– Марто, ти що мене не впізнаєш? Я ж пожартував!
Звичайно, я впізнала, але моя інша сумка вже звилася в повітрі і зацідила горе-жартуну куди слід.
Завжди Валерій таким був, жартувати любив і розігрувати мене, але ж це було в юності, а з того часу сплило стільки років.
Ми йшли вже до мого дому і перекидалися словами про життя і все на світі. Але ми не говорили про те, що справді було важливо.
Ми так і не розходилися, просто пропали з поля зору один одного, вірніше пропала я. Студентське життя мене закрутило і завертіло, а Валерій служив.
Знаєте, між нами було справді те перше кохання, коли від погляду чи від слів коханої людини змінюєшся ти: настрій, погляди, переконання… Бувало, ми посваримося, то вже обоє ходимо, мов та хмара і мама моя вже каже:
– Та вже помирися з тим своїм, бо нема сили на це дивитися.
І мирилися ми отак по-дитячому, щиро.
Я так не могла миритися зі своїм чоловіком. Хотілося довести його до думки, що він не правий і має принести мені до ніг черевички цариці, щоб я пробачила. А Валерій міг просто потертися носом об мій і я вже пробачала, обіймала його і щасливо сміялася.
Роки пройшли між нами, а я й досі все пам’ятаю: де зустрічалися, де сиділи на лавочці і їли морозиво, де гуляли, тримаючись за руки…
– Може я зайду, – спитав мене зараз Валерій, – Я знаю, що ти одна і я один.
Все так, я одна, бо втомилася, що чоловік постійно гульбанив, а дітей у нас так і не було. Але от Валерій…
Просто я давно знаю, чого він приїхав – дружина його вигнала, сказала, що їй такий чоловік не потрібен, він всі гроші залишає в генделику, а у них двоє дітей.
– Діти не заслуговують на те аби бачити, як ти на очах змінюєшся, перестаєш бути людиною, а з тебе наче щось вилазить… Я не хочу більше такого життя. Досить…
Я знаю, що він вже більше двох місяців, як вдома біля матері. Чутки швидко дійшли й до мене і серце мені тьохнуло, а може? Може ми обоє були нещасливі в наших шлюбах, бо не були разом? А, як тільки ми зійдемося, то все буде добре?
Він стане вести нормальний спосіб життя, а я буду неймовірно щасливою, адже поруч буде мій коханий і незабутній?
Я чекала, коли він прийде до мене, все думала чи сьогодні чи завтра, думала, що маю гарно виглядати, щоб не було помітно зморщок і сивини. Серце моє й справді тьохнуло від його голосу, від його руки на моїй руці.
Він все ще гарний чоловік і шкода такого відкидати… Але ж… Запах…
– Зайдеш, коли протверезієш, – сказала я і закрила перед його носом двері.
Так, це правильне рішення. Досить з мене чекань, бо або так, або ніяк. Я надто довго прожила з чоловіком, який годував мене обіцянками, тому краще не розчаровуватися.
Майже всю ніч не могла спати і все думала чи правильно я вчинила… А, може, любов таки здатна творити дива? Ось ми поживемо разом і він все зрозуміє та припинить? Я ж така одинока вже стільки років і мені так потрібен хтось, кому б було приємно заварити каву чи приготувати вечерю.
Щоб лягати не в холодне ліжко, щоб хтось брав важку сумку і просто питав як справи. Щоб була людина, які не байдуже чи живу я чи ні!
А якщо я втратила останній шанс на щастя?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
