Коли син Віталій повідомив Інзі Федорівні, що вирішив одружитися, вона навіть зраділа. Все-таки 36 років вже, чоловік видний, матеріально забезпечений, як то кажуть, при хорошій посаді, квартира, машина. Але чим ближче підходила дата знайомства з майбутньою невісткою, тим більше Інга Федорівна починала хвилюватися і накручувати себе. Синочок єдиний, і хоч жив давно окремо від матері, але безліч турбот про нього Інга Федорівна, як і раніше, покладала на себе: двічі на тиждень приїжджала до сина прибрати, приготувати, попрасувати сорочки та інше.
– Мам, ну я ж не маленький уже, думаєш, котлет собі не посмажу чи сорочку не попрасую? – Віталій докірливо дивився на матір.
– Та я так, за звичкою. Та й справ у тебе багато, а я маю вдосталь часу вільного. І взагалі, хто краще за рідну матір подбає про сина? Добре, якщо гарна дружина трапиться. Як подивлюся, які нині панночки… – Інга Федорівна співчуваюче похитала головою, згадавши, чомусь вісімнадцятирічну внучку колеги по роботі Ольги Петрівни. Приходила якось, страшно подумати: джинси всі в дірах, футболка, як балахон висить, волосся коротке, як у хлопчика, і зелене, а з носа стирчить щось на кшталт колючого дроту. Хіба так дівчина має виглядати? А Ольга Петрівна на зауваження Інги Федорівни тільки засміялася:
– Та це ж мода зараз така. Аби голова на плечах була. А Марічка у нас на економічний вступила, та ще й на державне. І серце яке добре – у притулку для тварин днями та ночами пропадає. Волосся що, його і відростити і перефарбувати можна у будь-який час.
«Та що там може бути у такій зеленій голові? А з ніздрів, ще скажи, це якраз гострий розум випирає?» — подумала тоді Інга Федорівна, але вголос нічого не сказала.
– Не хвилюйся, мамо, обов’язково гарну оберу. – Віталій передражнив матір і засміявся.
Інга Федорівна, звісно, здогадувалася, що у житті сина були жінки, але Віталій її ніколи ні з ким не знайомив.
– От як зрозумію, що та сама, тоді й познайомлю. – заспокоював він матір. Інга Федорівна розуміюче кивала. Навіть тому зараз хвилювання її наростало з кожним днем: отже «та сама». А Віталій навідріз відмовлявся говорити про неї щось наперед і на всі розпитування матері відповідав:
– Скоро сама все побачиш і дізнаєшся. Я впевнений, Уля тобі сподобається.
Значить Уляна, хороше ім’я. Інга Федорівна малювала собі в уяві симпатичну мініатюрну панянку, а може й навпаки, але милу, домашню, затишну. Така й обід приготує, і порядок наведе, а там і дітки підуть, гарною мамою стане. Подобалося їй і те, що на оглядини Інгу Федорівну запросили до квартири нареченої: одразу можна буде оцінити, яка господиня все-таки єдиного сина віддає. – При думці про це Інзі Федорівні знову стало сумно.
Але ось нарешті довгоочікувана субота. Інга Федорівна причепурилася, поправила освіжену напередодні у перукарні зачіску і вирішила, що ще встигне піти в ту кондитерську, що в кінці вулиці. Не йти ж і справді з порожніми руками, хоча син наполягав, щоб мама не переймалася через це.
У кондитерській продавали дивовижні тістечка, кекси та торти ручної роботи, ними і вирішила здивувати обраницю сина Інга Федорівна. Стукаючи невисокими каблучками в піднесеному настрої, вона буквально влетіла в кондитерську. І так, саме влетіла, бо запнулася на вході і за інерцією полетіла вперед, прямо на чоловіка, що виходив з великою склянкою кави. Кришечка зі стаканчика від зіткнення з Інгою Федорівною зникла десь під крайнім столиком, а частина його вмісту опинилась на новій сукні самої Інги Федорівни.
– Ви що, очі вдома забули?! – Накинулася на чоловіка Інга Федорівна.
– Перепрошую, зараз ми все виправимо. Ви не обпеклися? – Чоловік кинувся за серветками. – Хімчистку я оплачу. – заспокоював він при цьому. Але Інгу Федоровну було не зупинити.
Розійшлася на все кафе і закінчила тим, що, якби такий літній, як цей чоловік, сидів би вдома, як йому пенсіонеру і годиться, а не ходив у підлітковому костюмі по пристойних закладах, то нічого не сталося б.
Чоловік у яскравому спортивному костюмі, справді, сивий, але цілком моложавий, намагався вставити хоч слово у своє виправдання, хоч і виправдовуватися йому по суті було нема за що, адже Інга Федорівна сама на нього налетіла. Але жінка не слухаючи нікого і нічого, вилетіла з кондитерської і швидким кроком пішла.
Настрій Інги Федорівни було зіпсовано, як і сукню. Добре, що час ще залишався, можна було переодягнутися, та й настрій ще можна було підняти, думкою про те, як чудово пройде знайомство з невісткою.
– Добридень, проходьте! Вже йду. – пролунав з глибини коридору хриплуватий голос.
«Невже занедужала? Потрібно було скасувати все» – промайнуло в голові Інги Федорівни, поки вони із сином проходили до квартири. І тут з кімнати вийшла жінка, за поглядом на яку Інга Федорівна відразу зрозуміла, застуда тут ні до чого.
Висока, худа і це дуже помітно навіть у мішкуватих штанах, проста чорна майка, а те, що Інга Федорівна спершу прийняла за кольорові рукави, виявилося різнобарвними малюнками. На голові, а точніше на одній її половині якийсь сплутаний клубок змій, частина з яких рожевого кольору, друга половина голови була частково виголена.
Інга Федорівна затамувала подих, збираючись з порога висловити свою думку, але жінка ласкаво припала до Віталія, який ніжно цмокнув її в щоку, і мило посміхнулася майбутній свекрусі:
– Доброго дня. Дуже рада з вами познайомитися. Віталій так багато розповідав про те, яка чудова в нього мати. – сказала вона. І Інга Федорівна зазначила, що усмішка робить обличчя жінки симпатичним. І, ніби очі, добрі, зазначила Інга Федорівна, але тут же відігнала від себе цю думку. – А моєї матері не стало, коли мені було вісім. Мене виховував батько. Я вас обов’язково познайомлю, тільки він трохи затримується. – продовжувала Уляна, проводжаючи гостей до кімнати.
«Все ясно! Батько, напевно, почав заглядати в чарку, після втрати дружини, дівчинка росла без нагляду, погані компанії та інше. Одне незрозуміло, де мій Віталій міг її зустріти? – журилася про себе Інга Федорівна, поки сідали за стіл.
– І де ви познайомилися? – Насамперед, косо дивлячись на сина, запитала Інга Федорівна.
– По роботі почали спілкуватися. Потім уже якось на інші теми перейшли. – Усміхнувшись відповіла Уляна і з ніжністю подивилася на Віталія.
«З якої роботи? – здивувалася про себе Інга Федорівна. – Мій син працює начальником відділу міжнародного кредитування у великому банку! А ти де можеш працювати з такою зовнішністю? А в слух, намагаючись зберігати спокій, запитала:
– Дуже цікаво і ким ви працюєте, Уляно?
– Перекладачем в одній міжнародній компанії.
– Що ж у вашій міжнародній компанії немає дрес-коду? – не стрималася Інга Федорівна і з неприязнью подивилася ще раз на руки та зачіску жінки.
– Я працюю віддалено з дому. – Пояснила Уляна і розсміявшись додала. – З зачіскою – це експеримент ще з літньої відпустки. Дреди – модно зараз.
– Оригінально, весело. – підтримав Віталій. Інга Федорівна скривилася:
– Модно – це для молоді. Але ви вже дорослі люди.
– Мені тридцять. Чудовий вік. Хоча, гадаю, і в сорок і в п’ятдесят, і в шістдесят я буду відкрита для експериментів. Вік – лише цифра в паспорті. – знизала плечима Уляна. – Що ж ви нічого не їсте? Віталіку, приглянь за мамою. – Змінила вона тему.
Стіл, як зазначила Інга Федорівна, був накритий і сервірований гідно. Та й вся обстановка у квартирі не нагадувала про батька чарколюба та відсутність виховання та смаку в Уляни. Навпаки, все було гармонійно, наче для кожної речі ретельно підбирали місце, та й чистота була дивовижна.
– Спробую. – насупивши брови і дивлячись на тарілки погодилася Інга Федорівна. – Тільки ось видно, Уляно, що готувати ви зовсім не вмієте чи полінувалися. Їжа явно з ресторану замовлена. А Віталік мій любить домашню їжу.
– Чому ж? Це я сама готувала. У мене не лише любов до мов, а й до кухні різних країн. Віталикові подобається. Сьогодні вирішила приготувати за класичними рецептами середземноморської кухні. – Було видно, що Уляна засмутилася. – Перепрошую, моя помилка: треба було уточнити заздалегідь, чому ви надаєте перевагу. Не дуже гостинно з мого боку. Якщо вам не до смаку, можу запропонувати вінегрет та рублені курячі котлети, вони вчорашні, щоправда. – зовсім розгубившись закінчила Уляна.
– Ну, що ти, Улясю, все дуже смачно. Сибас з картоплею просто чудовий. – щиро підтримав кохану Віталій. – Правда мамо? – Він подивився на матір, даючи зрозуміти, що можна бути й делікатніше. Інга Федорівна мовчки скуштувала запропоновані страви, виявилося справді смачно. Але чимось зачепити Уляну її все ж таки хотілося:
– Ви, вибачте мені, Уляно, але голос у вас хриплуватий, певно маєте звичку не дуже правильну, а Віталій з дитинства схильний до різних алергій, категорично не переносить дим. – сказала вона, майже переможно дивлячись на Уляну.
– Мамо, Уляна не палить. Та й у мене давно вже нема алергії ні на що. – Віталій явно починав втрачати терпіння від зауважень матері.
– Голос, це у мене в маму. Адже вона була джазовою співачкою. Перший ресторан тато відкрив спеціально для неї, щоб вона могла виступати на сцені, а не їздити з концертами. Адже тоді вже я народилася. – Уляна повеселішала, мабуть, згадавши дитинство та батьків.
«Власник ресторану? Співачка біля барної стійки? Що за дешева мелодрама? – промайнуло в голові Інги Федорівни. – Тоді вже точно було так: чоловік застукав дружину і шанувальника, розлютився, натворив щось, його посадили, втратив бізнес, вийшов і почав за комір заливати. А доньку, мабуть, виховувала бабуся».
– Мама була за кермом… Я сиділа на задньому сидінні, мені теж дісталося. – Уляна показала руку, де татуюваннями майстерно було заретушовано кілька шрамів. – З ногами були проблеми, добре, що батько завжди був поряд. Впоралися. – Ззакінчила Уляна, посміхнувшись із легким смутком в очах.
От тут би Інзі Федорівні зовсім інакше повести себе, поспівчувати, але ні, щось її так і підганяє:
– А своїх дітей, Уляно, ви хочете? Віталій дуже хоче. Але діти – це велика відповідальність, їм і часу приділяти багато потрібно, а у Віталія робота, самі розумієте, відповідальна, буває, що часу ні на що не вистачає. Тут основна турбота про дітей на дружину ляже, та й як інакше, мама – це мама.
– Хочу. – знову посміхнулася Уляна, подивившись на Віталика. – Ми вже думали про це. Двох це точно, а може й трьох. Адже я дітей дуже люблю, тому на педагога й вчилася. – Почала пояснювати Уляна, але Інга Федорівна її перебила і, знову тріумфуючи, мовляв, упіймала на слові:
– Ви ж, Уляно, казали, що іноземні мови закінчували, на перекладача вчилися?
– Це друга вища. Перша – педагогічна, учитель іноземної мови. Червоний диплом, шість змін практики у таборі. – Розсміялася Уля, мабуть, згадавши веселі літні канікули, проведені з дітьми. – Потім все ж таки потягнуло мовами глибше займатися, от і пішла поступати далі. А за два роки в мене вже Марк народився, йому зараз п’ять, тож досвід виховання дітей у мене є. – Заспокоїла, як їй здалося, Уляна.
– Що? У вас є дитина? – Очі Інги Федорівни округлилися. – І де вона? І де батько? – Інга Федорівна сипала запитання, а сама під столом намагалася вцілити по нозі сина: одумайся, мовляв, та вона ж просто жінка розлучена, яка тільки й хоче повісити на тебе себе та дитину. Уляна, ніби не помічаючи, нічого пояснила цілком спокійно:
– Батько Марка кубинець, навчався на два курси старше. Серйозних почуттів ми не мали, а про сина я дізналася, коли Кондаро поїхав. Заробляла я вже тоді добре, та й тато допоміг, тому вирішили не повідомляти йому, не обтяжувати, та й мало як взагалі він міг відреагувати. Потім, коли Марк підросте, якщо захоче, нехай шукає. А як можна було відмовитись від дитини, адже, погодьтеся, діти – велике щастя.
– Нічого собі. – Тільки й змогла відповісти Інга Федорівна.
– Марк – чудовий хлопчик. – підтвердив Віталій, дивлячись на матір. – Та ти сама скоро переконаєшся. До речі, Уляно, щось їх надто довго немає. – Уляна кинула погляд на годинник, але тут у коридорі почувся галас.
– Доброго вечора пані! – Галантно вклонившись і простягаючи Інзі Федорівні невеликий, але елегантний букет квітів, у кімнату зайшов хлопчик.
Інга Федорівна постаралася посміхнутися у відповідь та прийняла квіти.
– Мамулю, а це тобі. – Марк дістав з-за спини другий букет і притулився обличчям до долоні Уляни.
– Дякую, мій лицарю. – подякувала Уляня.
– Вітаю, Віталію Сергійовичу. – Марк став дуже серйозним і простягнув Віталію руку.
– Як ся маєте, Марку Ярославовичу? – Потискуючи руку, так само серйозно відповів Віталій. А потім обидва розсміялися і Марк, всівся до Віталія на коліна, почав тихо розповідати, де вони були з дідом.
– По-батькові дала свого батька. – Пояснила Уляна Інзі Федорівні. – А ось і він, знайомтеся. – До кімнати увійшов той самий сивий чоловік, учасник ранкового інциденту в кондитерській. Тільки зараз він був одягнений у пристойний класичний костюм.
– Ви? – Обуренню Інги Федорівни не було меж.
– Ви? – навпаки зрадів Ярослав Степанович. – Як чудово, а то вранці ви так швидко зникли, що я не встиг вибачитись і, хімчистка, звичайно, за мій рахунок. Я вранці ходжу на пробіжку там у парку не далеко, а потім люблю зайти, взяти каву та посидіти на набережній. Тому і був у спортивному костюмі. – зніяковіло пояснив він. Інга Федорівна, все ще продовжувала хмурити брови, але поступово розмерзлася.
Вечір минав добре: Ярослав Степанович виявився дуже приємним чоловіком, розповідав багато цікавого, намагався галантно допомагати Інзі Федорівні за столом. Марк показував свої малюнки, було видно, що у хлопчика задатки художника. А потім урочисто розповів вірш французькою. Та й видно було, якими закоханими очима дивилися один на одного Віталій та Уляна.
І все ж, коли син повіз матір додому, Інга Федорівна сказала:
– Синку, подумай ще раз, навіщо тобі це все: дивна, ексцентрична, ще й з дитиною. Для створення сім’ї можна знайти кращий варіант.
– Мамо, я люблю Уляну. Вона добра, цікава, весела, легка, навіть повітряна і водночас сильна, самодостатня. І це не я вибираю, чи створювати мені з нею сім’ю, насамперед, це вони з Марком вирішували, чи приймати мене до їхньої родини. Тому що, хоч як крути, вони вже сім’я. Але я сподіваюся, далі наша сім’я залишиться такою ж дружною, і нас тільки побільшає. Мамо, я тебе дуже прошу, не суди так поверхово, придивися до Уляни, впевнений, ви порозумієтеся.
Інга Федорівна промовчала. Син свій вибір зробив, що їй залишалося.
– Уля, Уляна, діти зібрані? Ми з Ярославом Степановичем під’їдемо за п’ятнадцять хвилин. – Щебетала в слухавку Інга Федорівна.
– Інго Федорівно, ви від них ще не втомилися? Може, ми самі ці вихідні? – Відповідала на іншому кінці Уляна.
– Улю, ти і так весь тиждень із ними. Вихідні. Я бабуся як-не-як, теж маю право взяти участь у вихованні. До того ж, ми з Марком домовлялися сьогодні запускати кораблики. Та й Мії потрібне свіже повітря. Віталій з Ярославом Степановичем взагалі дачу для цього і купували, щоб онуки на природі оздоровлювалися. – Якось навіть ображено підмітила Інга Федорівна. – Краще самі збирайтеся і теж із нами. – Додала вона.
– Може, й справді, поїдемо? – Усміхнувшись, шепнула чоловікові Уляна.
– Їдьмо. – підморгнув він.
– Інго Федорівно, ми зараз миттю зберемося. – радісно вигукнула в слухавку Уляна. – Тільки є умова, я готуватиму. – розсміялася вона.
– Готуватимемо разом. – тепло посміхнулася Інга Федорівна.
Минуло півтора роки з дня весілля Віталія та Уляни. І Інга Федорівна з кожним днем все більше переконувалась, що син зробив правильний вибір. Уляна була чудовою дружиною та мамою. Та взагалі – найкращою невісткою.
