Звичайно, що Василь перепрошував, казав, що я все не так зрозуміла, що то весілля, він перебрав, буває. Мама так само почала мені казати, що в мене син і як він буде рости без тата.
– Доню, ніхто так твою дитину не буде любити, як рідний батько. З ким не буває, адже він нічого не зробив. Це ж смішно через таке родину руйнувати.
І отак вони всі співали та переконували, Василь мене з квітами чекав після роботи, просив передумати. Але найважливішим аргументом для мене було те, що син почав питати за тата, де він, чому не приходить.
Коли ж я дозволила Василю прийти додому погратися з сином, то дитина вчепилася за його руку і просила нікуди не йти.
– Добре, лишайся, – відповіла я.
І ось наче все між нами залагодилося, я вже прийшла до себе від тих подій і почала сама собі казати, що не треба було так реагувати.
І ось ми живемо далі, Василь не дає мені жодного приводу сумніватися в ньому. Ми вже думаємо про другу дитину, адже Дмитрикові скоро в школу, от би було б добре мати дитину аби й вдома бути і сина в школу водити та забирати, адже не будеш бабусь кожного дня залучати, тим більше, що вони ще працюють.
Моя найкраща подруга теж мала давати дитину в школу, тому я вирішила прийти до неї і розпитати все про документи, і все інше.
– Ой, – каже вона мені, – я зараз зайнята і не можу з тобою посидіти, можеш прийти іншим разом?
– Слухай, я до тебе поки йшла, то й в ванну мені треба.
– Ну гаразд, але швиденько.
Я здивувалася, але раз подруга не може, то чого ж на неї ображатися. В ванній я побачила чоловіче приладдя, хоча Оля розійшлася з чоловіком кілька років тому. Може, у неї хтось завівся?
– А чого ти мені не кажеш, що маєш кавалера?, – питаю я її, виходячи з ванної.
– Це все не серйозно, тому й нема про що говорити, – каже вона, – Але як ти не поспішиш, то й не буде про кого розказувати, бо я на нього чекаю.
– Добре, біжу, – відказала я і вже взуваюся, як тут відкриваються двері і на порозі мій чоловік з букетом квітів.
– Олюсику, як я за тобою скучив!
Німа сцена. Звичайно, що я не стала нічого питати, Василь не біг за мною, що означало одне – йому вже не цінна сім’я.
Вичистила хату від його речей і запаху та питаю маму:
– І що ви для мене доброго зробили своїми настановами? Я два роки витратила на людину, яка й не думала спинятися.
– Доню, та він прийде тебе перепрошувати, чого ти так думаєш, що йому родина не важлива?
– Мамо, бо якби була важлива, то він би нікуди не ходив. Чому ви не дивитеся на речі реально?
– Бо життя не просте, тому інколи треба й змовчати і не бачити чогось.
Я вже не буду її слухати, як і колишнього. Якщо людина таке робить, то це те й означає, що вона робить – вона хоче чогось іншого і хай туди і йде. Для чого собі щось придумувати і виправдовувати?
Як ви гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
