Ніну я не любила, ще коли ми по дачі були сусідками. Вічно торби в руки і на базар, все, що лиш проросло чи проклюнулося – все тягнула в місто і сиділа до останнього аби продати.
– Базарниця, то просто в натурі, – казала я тоді ще своїй мамі, а вона й підтакувала.
– Так, у неї нічого не допросишся! Навіть. Полуницю проріджувати буде, то викине, але не дасть комусь аби почадити. Базарниця, – казала мама.
У нас на дачі урожаю як такого не було, бо ж там треба жити та постійно за рослинами наглядати, а ми так – приїхали-посадили, поїхали-пропололи, приїхали-підгребли… І все.
Я на роботі тоді працювала ще, а мама й здоров’я не мала горбатитися на тій дачі, хоч вона лиш на кілька років була старша за Ніну.
Потім я продала дачу, коли донька заміж вийшла, щоб допомогти їй придбати квартиру. Далі й мама у засвіти відійшла, я пішла вже на пенсію і геть я про Ніну забула.
Але ота неприязнь у мене залишилася до цих жінок – все везуть, несуть в тих торбинках та все заглядають, хто б купив. Ні, аби віддати сусідам та отримати подяку і вдячність. Отакі, що за копійку готові на все. А ще й лізуть в автобус з тими торбами, що й пройти нема як, говорять голосно та регочуть. Безкультур’я одне. Базарниці, одним словом.
Аж тут якось йду по базару, бо овочів треба свіжих і бачу – Ніна! Ще сидить! Господи, та їй, певно, вже й вісімдесят, а вона ще овочі вирощує! Та це яке здоров’я треба мати???
І вона мене впізнала.
– Які люди, Любо, як ти, як мама?
– Та як-як, на пенсії, самі знаєте, що не солодко. Отак копійку до копійки збираю та й виживаю. Мами не стало два роки тому. А я сама, донька може онуку привести. Та й отак з дня на день. А ви, бачу, ще торгуєте?
– Так. а що? Сама ж бачиш, що на пенсію не проживеш, а жити ж треба. Та й син у мене занедужав, то його жінка з дому й вигнала, а він і до мене. А я йому кажу – ні слова про свої болячки, все буде! Ми тепер на дачі живемо, бо квартиру прийшлося продати, що оплатити лікування. А тепер я кажу – тільки радіємо життю! Прокинулися – вже радість. Сонечко – радість, дощ – так само радість. Він у мене вже потроху й на вулицю виходить і каже, що за мною не встигає. А я така – стала, себе в кулак і пішла. Нема чого себе жаліти, поки ти на ногах.
– Та ж ви завжди мали здоров’я, – кажу їй.
– Бо я не лінуюся! І тоді не лінувалася – на п’ятий поверх по кілька разів туди-сюди, щоб м’язи працювали, щоб рідина правильно циркулювала. А що ви зараз? Прийдете по базарі і вже задихалися, далі на диван і пів дня лежите, то звідки ви будете здорові?
– Вам легко казати, – махаю рукою, бо так і є – як ти здоровий, то думаєш, що то твоя заслуга, а не Божої ласки.
Ніна мені продала овочів за смішні гроші, сказала, що знайомим знижки. І то мені добре, бо я ще собі відкладу пару гривень.
Не скажу, що я змінила про неї свою думку, але шкода її трохи, бо ж з сином таке… Але ж вона завжди така була – за сумки та на базар, купа сили.
А ми що? Ми з мамою були тендітні, там закололо, там піднявся тиск і вже все, треба полежати та себе берегти. А кимось і орати можна.
Все в генах закладено, а не якась там лінь, як вона каже.
Я нікого порадами не засипаю, собі пенсію на купочки розіклала, що куди і все мені вистачає. І що? Полежу собі, коли треба, коли треба й на ліфті проїдуся і на автобусі. Нащо мені свій організм випробовувати, якимись Ніниними порадами?
Фото Ярослава Романюка.
