За вікном йшов дощ. Знаєте, такий монотонний, гучний дощ. Сіре, похмуре небо над містом, на тротуарах бруд. Опущене листя на деревах, хоч і оздоблене в жовто—червоний колір, абсолютно не радує. Хочеться напитися гарячого чаю і залізти в ліжко під ковдру. Від розміреного, барабанного стукоту крапель по склу, очі самі починають закриватися.
Матвій вже вп’яте намагався завести машину. Вона видавала незрозумілий звук і глохла. Він розумів, що потрібно все кинути і поїхати на маршрутці. Часу обмаль, можна запізнитися. Він з тугою подивився на небо, дістав з бардачка парасольку. Важко зітхнувши, вийшов і попрямував в бік зупинки, обережно обходячи калюжі.
Порив вітру зірвав з голови кепку. Вона приземлилася в найближчій калюжі і намокла. Парасолька склалася. Краплі дощу нещадно посипалися на його голову. Холодно і мокро. Матвій сховався в найближчій арці.
Десь збоку почувся важкий сумний подих. Матвій озирнувся і побачив біля себе чорного, мокрого собаку, який дивився на нього відданими очима.
Матвій несподівано для себе підморгнув йому. Собака підійшов ближче і знову важко зітхнув. Чоловік присів навпроти нього і заглянув йому у вічі. Тварина довірливо поклала голову йому на коліно і закрила очі.
— Холодно тобі? — Тихенько сказав Матвій. — Я теж, брате, бездомний. Правда дах над головою є, орендував тут неподалік квартирку. Вона вже досить старенька, проте не дорога.
Пес відкрив очі і співчутливо подивився на Матвія.
— Он через дощ запізнююся. Мій автомобіль не завівся, його слід відігнати в автомайстерню. У мене сьогодні розлучення, на яке я, мабуть, вже запізнився. Оленка злиться. Промокла. — Продовжив Матвій і відвернувся.
— Скаже, що я навіть на розлучення не зміг прийти вчасно.
Собака сів, нахилив голову і з докором глянула на Матвія.
—Засуджуєш? Та я і сам себе засуджую. От, бовдур, дверима грюкнув. Оленку образив. Та я не просто так це зробив. Отак за цілий день набігаєшся, втомишся до нестями, прийдеш додому і ляжеш на диван. Оленка бурчить. Адже вона теж на роботі втомлюється. Не треба було зриватися. Потрібно було вчинити інакше. Сісти, поговорити по-людськи.
Собака фиркнув і знову поклав голову Матвієві на коліна.
— А може краще не йти? Такий сильний дощ. Ти напевно голодний?
Пес схопився і замахав хвостом.
— Голодний. Несолодко тобі на вулиці. От і мені без Оленки дуже погано. Уявляєш, вона мені щоночі сниться. Дістану весільну фотографію і годинами її розглядаю, так прикро усе це втратити.
— Гав, — відповів пес.
— А ти маєш рацію, брате. Не потрібне нам це розлучення. Треба піти і спробувати поговорити з нею. Ти мені допоможеш?
Пес сів, напружився і втупився на Матвія зацікавленими очима.
— Все, вирішено, пішли, — Матвій різко піднявся і попрямував в бік тротуару. — Чого стоїш? Ходи зі мною. Будемо разом вирішувати твої і мої проблеми.
Собака трохи нерішуче постояв на місці, подумав і пішов слідом за Матвієм.
Олена встала з ліжка, зварила міцну каву і підійшла до вікна. На вулиці було мокро. Вона глянула на годинник.
«Матвій, напевно дуже розсердиться, — подумала вона, — Та я нікуди не піду. Не хочу розлучатися. Звичайно, зруйнувати все легко, а побудувати — важко. І навіщо тільки я на нього репетувала? На роботі мене розлютили, а я вивільнила свій гнів на ньому. Цікаво де ж він зараз? Голодний напевно. Я борщу, за звичкою, наварила. Куди ж тепер його діти?»
З-за рогу вигулькнула знайома постать. Матвій! Він йшов трохи згорбившись під дощем. Весь мокрий і змерзлий. Поруч з ним брів чорний собака.
Від несподіванки, чашка сама вислизнула з рук жінки. Гаряча кава обпекла босі ноги. Олена аж скрикнула і знову глянула у вікно.
Матвій винувато стояв біля будинку і дивився прямо в її вікна. Собака сидів поруч. Олена стрепенулася і заметушилася. Вона ніяк не могла знайти своє взуття. Махнула рукою, стрибнула в домашні капці, схопила з вішака плащ і швидко вискочила на сходову площадку.
Стрімко подолавши прольоти, Олена вибігла на вулицю. Вітер розтріпав її мокре від дощу волосся. Полотняні капці дуже швидко намокли.
— Пробач мені, — тихо прошепотів Матвій, — Я не хочу розлучатися. Може спробуємо почати все спочатку?
Олена трохи помовчала, перевела погляд на собаку. Пес схопився і привітно завиляв хвостом.
— А це хто? — Запитала вона.
— Друг. Він теж безхатько, як і я, — відповів Матвій.
— Це хлопчик чи дівчинка?
— Я не знаю, напевно хлопчик. Він дуже голодний, — припустив Матвій, — Мій друг навіть розмовляти вміє. Оленко, у тебе геть промокли ноги, застудишся.
— Гаразд, хлопці, ходімо додому, — зітхнула Олена, — Я вас борщем нагодую. Нам усім потрібно зігрітися, щоб не занедужати.
Осінній дощ не хотів покидати місто. Тьмяні ліхтарі місцями освітлювали брудний тротуар і частину будівель.
Тільки на третьому поверсі, в одній маленькій квартирці, панувала весна. Своїми теплими променями вона зігріла чоловіка, жінку і собаку.
Фото – ілюстративне(pexels).
