П’ять років тому зовсім несподівано моє життя круто змінилось. Я вже й не очікувала якось долі. За буденними своїми справами і вічною гонитвою по колу, у мене й думки не виникало про особисте життя. Ну а хто погляне, чи матиме бажання з’єднати своє життя із жінкою, яка має на вихованні трьох дітей? За п’ятнадцять років такого сміливця не знайшлось, то я й не чекала вже. Аж тут, Аркадій із букетом квітів і пропозицією.
Чи ж думала я що коли залишусь удовою із трьома дітьми. Ми ж з Миколою жили, дім будували, плани на майбутнє мали. Саме на світ меньшенький наш з’явився, так тішились його появі. Могли годинами сидіти над колискою і дослухатись до його рівного сопіння і роздивлятись оті маленькі пальчики на ручках і ніжках.
Мені коли ту новину повідомили, я не одразу й усвідомила, що сталось. Пригадую, що ще хвилю стояла з іронічною посмішкою, адже в голові не вкладалось подібне. Зі мною? Ні. Таке може статись із ким завгодно, тільки не зі мною. Микола поїхав у місто на кілька годин, відійдіть з проїзду, зараз він повернеться.
Але правда накрила мене чорною хустиною і неймовірною тугою. Якби не діти, не знаю, як би я оте все й пережила б. Лиш розуміння того, що віднині я одна, що окрім мене ніхто їх на ноги і не поставить, давало мені хоч якісь сили для того, аби відкрити очі зранку.
От так, у постійних бігах, справах і турботах минули останні п’ятнадцять років мого життя. Чи був час про свою долю замислитись? Напевне й ні, адже давно на себе махнула рукою. Навіть до дзеркала не мала часу зазирнути, тому і здивувалась, коли вперше відчула симпатію до себе зі сторони Аркадія.
Ми із ним на полі разом працювали. Все виходило, що поруч були. То полуницю разом збираємо, то малину. Говорили вільно про все на світі білому, адже мали багато спільного. Він, як і я- вдівець. Дружини не стало п’ять років тому, сам виховує сина.
Аркадій теж із невеликого села, тож мусить їздити на заробітки в сезон, аби мати за що сина до школи зібрати, та на зиму одяг придбати.
— Добре, що мама дружини покійної усе розуміє і онука до себе на літо забирає. Не знаю, чи й упорався б без її помочі.
Ми з Польщі повернулись уже як пара. Переїхала я до Аркадія хоч мама і застерігала мене від того кроку.
— Ти що вигадала? У якості кого ти туди їдеш зі свого дому, на що можеш розраховувати? Ну йому зрозуміло, легше стане із твоєю появою. Ну а ти? Вік звікуєш, а потім виставить тебе пасинок із тієї хати і буде правий.
Однак я слухати не стала, найняла машину і з усім своїм статком приїхала у дім Аркадія. За рік спільного життя ми й побрались. Він сам настояв на тому, аби офіційно стати батьком моїм синам, ну а я вже стала мамою його сину, теж за покликом серця.
Не все було прямо гладко, все ж довелось нам звикати жити такою великою родиною, але ми впорались. У нашому домі панує злагода і взаємоповага. За ці роки мої сини вже виросли і щиро називають Аркадія “батьком”, дуже його шанують і дослухаються до його думки. А син Аркадія – Матвійко, сама доброзичливість і відкритість. Нині він пішов у шостий клас, але не втратив отієї дитячої щирості і безпосередності. Він знає, що я не рідна йому мама, але кличе мене “ма”. Повністю вимовити те слово не може, хіба на місці спочинку рідної матері, але я розумію його і щиро вдячна за те, що він прийняв мене.
І все ж у нас добре було, аж поки на порозі з речами не з’явилась колишня теща мого чоловіка. Донька у неї була єдина і пізня дитина, майже у п’ятдесят вона її на світ привела. Нині у неї нікого з рідних на світі і не залишилось, окрім мого чоловіка і онука. Здоров’я її почало підводити, хтось уже повинен бути поряд постійно. От і вирішив Аркадій, що буде правильно її до нас перевезти.
Одразу ж Жанна Адольфівна усім своїм виглядом показала абсолютну до мене зневагу. Кожне моє слово вона супроводжує високомірним і зневажливим поглядом, або усмішкою у якій явно читається призирство і зверхність.
І все б нічого, хай соб, стара людина, але ж вона ще й у нашу сім’ю втручатись почала.
— Аркадію. – каже обурено, – Як це ви здали бика і не придбали онуку нової куртки? Що значить ” у вас два студенти”, то у неї студенти, а в тебе син школяр мусить другий рік у тій же куртці ходити?
Або ще краще:
— Куди ти пішов? – налітає на Матвійка, – Що значить “у магазин по хліб “ма” послала”? З якого ти дива повинен її доручення виконувати? Вона тобі ніхто, чув мене? Вертай назад, я тобі сказала. Не велика пані, сама піде й хліб купить. А ні, хай свого сина посилає, он, цілий день сидить за компом.
Я не раз уже з Аркадієм говорила, просила, аби він трішки прикрутив гайки, але той лиш руками розводить. Для нього вона бідна старенька, яка втратила доньку і в її словах він не вбачає нічого такого:
— На неї ніхто окрім тебе уваги не звертає. Знайшла через що перейматись. Мені що вітер шелестить, то чого ти реагуєш?
От тільки я вже на межі. Мені отой “вітер” уже так ушелестівся, що хоч по стелі бігай. На фоні постійного її бурмотіння і невдоволення, я все частіше маю негаразди зі здоров’ям, плачу постійно, руки тремтять.
Мама моя коли на гостину приїхала і те почула, була категоричною:
— Чи ти де втратила останні краплі самоповаги, доню? Одна говорить, що бажає, інший погляд відводить, а ти терпиш? Треба Аркадію, то хай слухає свою тещу сам. Чи в тебе ще одне життя в запасі є? А як зляжеш, то що тоді? Впевнена, що треба йому будеш такою? Або хай Аркадій на неї впливає, або я тебе з собою забираю.
Я розумію. що мама права повністю. Мій стан важко описати, а підтримки ж ніякої. Я б і сама вже радо звідси втекла світ заочі. Але ж Матвійко.
Мені так шкода його. Одного разу він уже втратив матір, чи маю я право ще раз от так із ним вчинити?
Олена Р.
28,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
