Коли я дізналася, що в чоловіка інша, то просила про одне – аби їй вернулося сторицею. Я її на цілий дім ославила, я й з матір’ю її говорила, на роботу до неї ходила і казала, що то за людина така, яка бере чуже.
Вже мені й подруги і діти казали аби я заспокоїлася, але я не могла.
Розумієте, Матвій мій перший чоловік, я не знала до нього нікого, ми рано завели дітей, так що я не знала, що таке гуляти по місту, ходити в кіно, милуватися зорями. Єдине, чим я могла милуватися, то попрілостями в дітей.
Нам помагали батьки і дідусі, всі нас підтримували, щоб ми не розбіглися. Звичайно, що було між нами й непорозуміння, але якось це все забувалося.
І ось мені сорок. Можна нарешті відчути, що це таке і за руки триматися і гуляти, як чоловік ввесь час втомлений і не має настрою ні поговорити, ні нічого.
Я так розхвилювалася і подумала, що треба пройти обстеження, а далі мама моя й каже:
– Купіть собі путівку та поїдьте відпочити. Поживіть для себе.
І ось я йому кажу про відпочинок, а він сказав, що не поїде нікуди. Якщо я так хочу, то хай їду з кумою, а він вдома відпочине.
Я не знала, що й робити, адже я заради нього брала такі дорогі путівки, а тут таке.
А потім побачила його з іншою, як виходив з під’їзду і обіймався. От тобі й стомився, от тобі й перепрацювався.
То як я могла реагувати спокійно?
Взяла куму та поїхала з нею на відпочинок. Там було не багато людей, але кілька цікавих чоловіків було. Не те, щоб я дуже хотіла уваги, але вона мені була необхідна для моєї самооцінки. От і напів усмішки, напів натяк і вже я літаю на крилах.
– Ти тільки не доводь все до серйозного, – просила кума.
Звичайно, мені хіба цього треба? То він тут красень, бо нема з ким порівнювати, а вдома звичайний собі чоловік.
Якою ж для мене була несподіванка, коли одного дня на мене напосілася якась жінка з тим, що я смію до її чоловіка залицятися.
Я лиш рот відкривала, бо я навіть на руку й не дивилася чи є там обручка чи ні. А жінка не замовкала і судячи з її майстерного монологу, то вона не вперше отак до чоловіка приїжджає, а він кліпає і моргає.
П’ять хвилин, десять хвилин, двадцять хвилин. Вже й слухачі втомилися, а та й далі не дає мені слово сказати.
– Я до тебе на роботу піду, – продовжує вона, а у мене наче дежавю.
– Пані, секундочку, – вже я не могла повірити, що бумеранг чомусь прилетів до мене,- Це все чиста випадковість, знати не знаю, чому так сталося, але маю пояснення не для сторонніх вух, ходіть до нас в номер і я все вам розкажу.
І я розповіла, що недавно була в такій же ситуації, приїхала розвіятися і чоловік просто попав під руку.
– То ви не хочете його забрати?, – в голосі жінки чулася полегкість.
– Та нащо він мені здався, – відказала я, – А часто ви отак бігаєте туди-сюди?
– Так, він має кілька романів на рік, а далі мов шовковий, йому переходить швидко, а я маю пильнувати, у нас же діти.
І я дивилася на цю жінку і розуміла, що могла б бути на її місці: виправдовувати і пробачати чоловіка безкінечно, випещувати його на курортах, а самій їсти смажену картоплю з квашеною капустою.
Добре, що доля дала мені змогу побачити себе зі сторони, а там якось буде.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
