Павло завжди хотів хлопчика і не одного. В ідеалі він хотів створити футбольну команду, бо дуже любив цей вид спорту. З Марією вони познайомилися ще в універі. Скромна і тиха дівчина ідеально підходила для грізного Павла, який дуже любить командувати.
— Павло та Марія – звучить, як заголовок для чергового серіалу про сімейне життя! — Так часто любив повторювати голова сімейства.
Весілля пара справила одразу після третього курсу. На всі прохання почекати, Павло завжди відповідав однозначно:
— Чекати нічого! Життя не завжди дозволяє, а я вже хочу дітей!
Через три місяці Марія дізналася, що чекає на дитину, і Павло, не тямлячись від щастя, увесь час крутився біля дружини.
— Ти бережи себе, зайвого не пий, шкідливого не їж, — грізно попереджав чоловік. — Моєму синові потрібна здорова мама, щоб він успадкував від неї лише найкраще!
Минуло дев’ять місяців, і Марійка народила. Дівчинку! Важко в це повірити, але Павло навіть не приїхав забрати дружину та доньку додому. Лише раз провідав її і попередив, щоб наступного разу подарувала того, кого треба так, наче це залежало від неї.
Минали роки. Пара встигла обзавестися ще двома дітьми, гарними дівчатками, яких назвали Катею та Тетяною. Старша дочка Марина у всьому намагалася допомагати матері, тому що від постійно похмурого батька допомоги чекати не доводилося. І ось нарешті вчетверте обстеження показало, що має з’явитися хлопчик.
— Як хлопчик? – недовірливо перепитав по телефону Павло, який навіть не спромігся супроводити дружину на процедуру.
— Точно, — полегшено заспокоїла Марія.
Павло душі не чув у своєму синочкові Максимові. На донечок він взагалі не звертав уваги. Постійно купуючи Максимові нову іграшку чи одяг, не помічав засмучені обличчя доньок, яким було б цілком достатньо простої батьківської уваги. Лише мати втішала донечок, не в змозі нічого змінити.
Згодом доньки вийшли заміж, а син виріс. Коли Максим вирішив поїхати вчитися за кордон, батько понабирав купу позик, але сплатив синові навчання. А Максим, поїхавши, так і залишився жити в іншій країні, навіть жодного разу не відвідавши батьків. Згодом син взагалі перестав їм дзвонити. Натомість доньки приходили до батьків чи не щодня, з онуками і без. Вони завжди були поряд, коли батькові ставало зле чи нездужала мати.
Зяті замінили Павлові сина, запрошували його до себе додому, дивилися разом із тестем футбольні матчі. А онуки і онучки обіймаючи і цілуючи улюбленого діда, давали йому те тепло, якого бракувало від Максима, який його покинув. І тоді Павло зрозумів, що не в статі дитини щастя і щоб мати чоловічий характер не обов’язково бути чоловіком. Зрозумів, що не розпізнав у свій час кактуса серед троянд. Та усвідомив він це надто пізно.
Фото ілюстративне.
