– Мама знову телефонувала, хвилюється, чи ти добре про мене дбаєш, – зітхнувши, мовив Павло.
Я сиділа на дивані й неквапливо гортала стрічку новин на планшеті. Почувши слова чоловіка, пирхнула від легкого роздратування.
– Як ніби тобі п’ять років, – відповіла я. – Скажи їй уже, що тобі тридцять два і тобі не потрібна нова кофтинка кожні два тижні.
Павло натягнуто всміхнувся, глянув угору й одразу змінив тему, удаючи, ніби нічого серйозного не сталося. Та я знала, звідки вітер віє: його матір, Соломія Степанівна, з тих жінок, для яких син назавжди залишається маленькою тендітною дитиною.
Колись життя склалося так, що Соломія Степанівна застала свого чоловіка в ситуації, яку, за її словами, пробачити було неможливо.
Вона вигнала його з дому, лишившись із маленьким сином на руках. Павло був слабким хлопчиком, плакав ночами, пізно пішов до садочка, а потім всю початкову школу збирав усілякі недуги, сидів удома, закутаний у сто ковдр.
Бабуся Соломії Степанівни, себто прабабуся Павла, трішки допомагала, та все одно матір працювала на двох роботах, аби в її дитини було все найкраще.
І вже коли Павло виріс і змужнів, вона так і не відступила: постійно перевіряла, чи здоровий він, чи достатньо тепло він одягнений.
Ми з Павлом познайомилися на музичному фестивалі просто неба. Зазвичай я не надто люблю гучні заходи з наметами й гітарами, але того разу подруга Настя так натхненно хвалила організаторів, що я відчула: треба спробувати.
Було вересневе золоте тепло, над лісом палахкотіло листя, горіли величезні вогнища, і десятки людей виходили на імпровізовану сцену, співали старі добрі пісні та власні твори. Я сиділа й відчувала особливу атмосферу свободи й щастя.
Навпроти мене розташувався гарний хлопець у потертій шкірянці з гітарою. Він співав, кидав погляди в мій бік, а я, поволі розтанувши в цій магії, усміхалася йому у відповідь.
Згодом ми обмінялися телефонами, а повернувшись у місто, пішли разом у затишну кав’ярню. Виявилося, що Павло обожнює книжки ті ж що й я, слухає старий рок, а ще цікавиться історичними фільмами.
Я тоді подумки зраділа: нарешті знайшла споріднену душу. Майже рік ми зустрічалися, ходили в кіно, слухали виступи місцевих музикантів. А потім Павло зробив мені пропозицію.
Я мешкала у власній двокімнатній квартирі: тітка Ліда, моя покійна родичка, не мала власних дітей і заповіла житло мені. Коли я оговталася від втрати, щиро дякувала їй, що тепер принаймні не треба знімати кімнату.
На роботу я влаштувалася у велику компанію, зарплатня там була добра, тож поєднання стабільності й власного житла здавалося гарним стартом.
Зустріч із матір’ю Павла видалася прохолодною. Соломія Степанівна з першої хвилини сприйняла мене як ворога – мовляв, тепер у її дитини з’являється хтось важливіший за неї.
Я читала це в її погляді. Проте напряму вона не казала, що я їй не подобаюся. Просто кривилася та ревно стежила, чи достатньо я приділяю уваги «її хлопчикові».
За півтора року шлюбу свекруха тричі на день телефонувала Павлові. Мене це спершу смішило. Він удавав, що його це напружує, але «мама хвилюється, тож нехай» – ось що можна було прочитати між рядків.
Згодом Соломія Степанівна почала ходити до нас додому, й у кожній дрібниці робила зауваження.
– Павло любить борщ густіший, Аню! – безцеремонно зазираючи під кришку каструлі казала вона.
– Соломіє Степанівно, та я вже перепитувала, який саме борщ воліє Павло, – відповідала я.
– Ти вариш не так. Я краще знаю, що любить мій син!
І так у всьому: то я підлогу протерла «не тим засобом», то речі повісила «не під тим кутом», то виглядаю «недостатньо привабливо для такого чудового чоловіка», який, між іншим, працював звичайним електриком на заводі.
Я не раз просила Павла якось обмежити втручання матері в наше життя. Та він або мовчав, або знизував плечима: «Ну вона ж так переживає». Зрештою, я звикла, що свекруха з’являється з регулярністю тричі на тиждень, і намагалася не доводити себе до межі.
Квартира моя потребувала ремонту. Тітка Ліда прожила там останні роки свого життя та вже не мала сил ні на нові шпалери, ні на велику метушню.
Я вирішила оновити обстановку, а заодно придбати сучасну техніку. Почала з посудомийної машини – хотілося позбутися рутинного миття гори тарілок після робочого дня. Павло зрадів, мовляв, стане легше. Потім я запропонувала йому докластися до купівлі нової пральної машини, а шпалери поклеїти своїми руками.
– Ти ж високий, тобі зручніше, ніж мені. У мене зріст усього метр шістдесят. – усміхнулася я. – Та й, зрештою, це й твій дім теж.
– Гаразд, – кивнув Павло. – Допоможу й на техніку скинуся, – відповів він.
Проте невдовзі чоловік заїхав до матері, а повернувшись, категорично заявив:
– Знаєш, Аню, без образ, але я тут нічого робити не стану. Адже квартира оформлена на тебе, раптом що – я лишуся ні з чим. А тобі залишаться і стіни зі свіжими шпалерами, і вся дорога техніка.
Я зрозуміла, що це явно слова свекрухи. Вона, мабуть, наговорила йому, що я «хитра», можу «обкрутити його» й виштовхати, коли мені заманеться. Прикро було, та я не стала влаштовувати сцен. Лише знизала плечима й сказала:
– Гаразд, тоді всі витрати й ремонт беру на себе. А ти, будь ласка, оплачуй комунальні та купуй продукти.
Він погодився.
А тут на роботі в мене аврал: треба було терміново завершити кілька проєктів. Цілих два тижні я приходила додому пізно, з’їдала бутерброд і лягала без сил на ліжко. Павло куховарив інколи сам, коли в нього був настрій.
Я з нетерпінням чекала суботи, щоби виспатися до обіду, а тоді спокійно посидіти під пледом із горнятком какао та хрумким кунжутним печивом, яке Павло спеціально спік напередодні. Та прокинулася я о десятій від галасу:
– А чого це вона досі в ліжку, мала б тобі сніданок приготувати!
Я миттєво підхопилася, ледь не впавши з ліжка, адже голос свекрухи сплутати неможливо. Я взула пухнасті капці із заячими вушками й пішла в коридор.
– Соломіє Степанівно, – звернулася я до неї, – чому ви прийшли без попередження і ще й волаєте на всю квартиру?
– Мені не потрібно тебе попереджати, коли хочу провідати рідного сина! – одразу сказала вона. – Знаю я, як ти за ним доглядаєш! Он уже одинадцята година, а ти лежиш і навіть не ворухнешся, аби нагодувати мого Павлуню!
– Він не дитина, може й сам собі яєчню підсмажити, – відповіла я.
– Як це не дитина? – свекруха аж зайшлася від обурення. – Нащо він тоді одружився з тобою? Щоб дивитися, як ти цілі дні спиш?
Я тяжко зітхнула, не бажаючи сцен. Пішла вмиватися, потім нашвидкуруч замісила тісто на шарлотку, заварила чай і вислуховувала чергову порцію критики. Коли ж вона нарешті пішла, я побачила, як Павло знітився від мого обуреного погляду.
– Чому вона ходить сюди, як до себе додому? – запитала я. – Ти ж обіцяв, що зменшиш її візити.
– Аня, я дав їй ключі. Вона так хвилюється, чи я не голодний, чи чисто в нас. А раптом тобі щось трапиться, ти не зможеш мені їжу зготувати? – сказав він, замріяно дивлячись повз мене в стіну.
– І ти вважаєш це нормальним? – стишено перепитала я. – Ми ж сім’я, у нас своє життя. Як у нас колись будуть діти, а по дому шастатиме стороння людина, яка має ключі й не питає дозволу?
– Ну не сердься, ти ж знаєш, яка моя мама, – мовив Павло, знизавши плечима.
– Знаю, – відрізала я, – саме тому більше не хочу терпіти цього свавілля.
У понеділок начальник несподівано відпустив мене з роботи на три години раніше, бо ми закінчили терміновий проєкт. Я вийшла з офісу в піднесеному настрої: ось він мій шанс провести час із користю.
Забігла в кафе на швидкий обід, а тоді дістала телефон і набрала номер майстра, що міняє замки. Уже за пів години суворий чолов’яга, схожий на велетня з казки, стояв перед моїми дверима й професійно встановлював новий замок.
Заплативши йому, я перевірила ключі й щасливо зітхнула. Зателефонувала Павлу, сказала, що буду вдома, тож коли він повернеться, я відчиню.
Наступного вечора приблизно о сьомій годині пролунав стукіт у двері. Я саме помішувала духмяну юшку, яка варилася на плиті. У духовці запікалася картопляна запіканка з сиром та фаршем.
Відкривши двері, побачила Соломію Степанівну з двома величезними пакунками.
– Добрий вечір, – чемно привіталася я. – Чого це ви так грюкаєте?
– Я не дозволяла тобі міняти замки у квартирі! – сказала свекруха.
Я набрала побільше повітря й спокійно відповіла:
– Як ви могли помітити, квартира належить мені. Я вирішую, хто сюди заходить, і в якому форматі.
Тут у дверях з’явився Павло, що саме вертався з роботи.
– Сину, вона не пускає мене! – жалісливо поскаржилася свекруха. – Оце я принесла тобі їжі, аби ти наївся, а вона замок поміняла! Я маю право сюди заходити, бо ти мій рідний син!
Павло зніяковів, переводячи погляд з матері на мене й назад.
– Аню, – звернувся він до мене, – може, нехай мама заходить, це ж і мені, і тобі легше буде.
Я не повірила своїм вухам.
– Слухай сюди, Павле, – холодно промовила я. – Або ти негайно пояснюєш своїй матері, що відтепер вона може з’являтися тут лише за попереднім дзвінком і з нашої згоди, або взагалі її тут не буде.
– Мій син стільки вклав у цю квартиру, як ти смієш?
Я у відповідь мовчки пройшла до комода, дістала звідти папку з чеками на посудомийну машину, будівельні матеріали та інші покупки, зроблені за мої кошти.
– Ось, погляньте, шановна, – сказала я, тримаючи чеки. – Павло не вклав сюди й копійки. Тож дуже наполягаю, щоб він повертався жити до вас, бо я завтра подам на розлучення. Мамин син, що дозволяє отаке свавілля, мені не потрібен.
І я грюкнула дверима перед приголомшеними обличчями свекрухи та свого вже майже колишнього чоловіка. По той бік одразу стихло.
Я ж повернулася на кухню й вимкнула плиту, даючи юшці настоятися. Запіканка саме дійшла до готовності, я нарізала собі шматочок і спокійно повечеряла. Потім набрала номер своєї мами, розповіла, що вирішила розлучитися з Павлом. Вона спершу засмутилася, але, дізнавшись деталі, повністю мене підтримала.
Найприкріше, що свого чоловіка я люблю і дуже. От тільки він обрав свою маму. Повівся так. ніби наші стосунки ніколи не були йому важливі.
Сподіваюсь, я ніколи не стану такою матір’ю. Невже людина не бачить, до чого насправді призводить її любов?
Головна картинка ілюстративна.
