Мене вмовляв і чоловік, і свекруха, вони стільки мені обіцяли, лиш би я погодилася на їхні вмовляння. І я погодилася. Проте, зараз я не маю їх вмовляти мені пробачити, я вважаю, що вони навіть уваги не мають звертати на те, що моя дитина не їхня.
Ми з чоловіком у шлюбі дванадцять років, виховуємо дворічну донечку і недавно я дізналася, що чекаю дитину. Для всіх це було справді вражаючою новиною, адже я зізналася, що дитина не від Павла.
Мені й слова не сказали кривого, але ця мовчанка не дає мені спокійно насолодитися моїм станом. Я дуже рада, що у мене буде дитина, я вже розмовляю з нею і читаю їй книжки, хоч немає ще й кількох місяців.
Коли чоловік тільки спитав. Як так сталося, то я йому й сказала:
– Ти сам мене відправив розвіятися, зустрітися з колишніми однокласниками. Ти мене направив до мого щастя, дякую тобі дуже.
Він не таке сподівався почути, а я запевнила його, що не планую більше бачитися з батьком дитини.
– Павле, ми родина і я хочу аби надалі так, і було. Я не хочу аби ти мені згадував за цей випадок і так само якось натякав дитині, що не ти її батько. Ти мене зрозумів?
Ні, я колись відчувала почуття до свого однокласника і ми навіть зустрічалися, але після стількох років розлуки у мене в серці нічого не тьохнуло. Він не був ні успішним, ні красивішим, ні цікавішим.
Звичайний собі електрик на фірмі, але спрацювала ностальгія за тими безтурботними роками, коли хвилювався тільки про те чи будуть танці чи ні.
Я не планувала розкривати свій вчинок чоловікові, дуже про нього шкодувала, але, коли дізналася, що чекаю дитину, то вже куди було діватися, треба ж поставити всі крапки над «і».
Павло нічого не сказав, але прийшла свекруха, вона не говорила, а міцно стуливши вуста дивилася на мене.
– Галино, Василівно, не треба на мене так дивитися. Я послухалася вас і прийняла чужу дитину аби зберегти сім’ю, як ви мені казали, а тепер ви маєте так само прийняти мою дитину і ми маємо зберегти сім’ю.
Вони нічого не мали заперечити, адже тільки недавно виявилося, вірніше два роки тому, що причина того, що ми не можемо мати дітей і Павлові. Всі ці роки я почувалася винною, я їздила «на води», а чоловік собі спокійненько жив, навіть не думаючи мені сказати, що причина у ньому! Виявилося, що він навіть не проходив ті тести, які я була переконана, що він пройшов. А далі я пішла на енне коло і тут вже він не відвертівся.
Що тоді почалося, я вивела його на чисту воду, а тут свекруха з примиренням:
– Усиновіть дитинку, ви ж стільки років разом, ви ж любите один одного.
І так я погодилася на усиновлення, донечка мені припала до душі, я вчилася бути мамою. Але в мені все одно було питання – я ж можу сама мати свою дитину. Чому я маю від цього відмовитися?
Думаю, що саме тому я й так повелася легковажно, але тепер я маю справді те, що хочу мати і не маю наміру випрошувати пробачення, адже я хочу зберегти нашу сім’ю, де ми спільно виховуємо наших дітей. Хіба не цього вони хотіли?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
