Коли Тарас ішов в армію, Юля обіцяла вірно чекати. І дотримала обіцянки – вона писала коханому листи в армію із палкими зізнаннями в коханні, розмальовувала їх квіточками, сердечками.
Вона і справді безмежно любила – так, як тільки можна щиро любити людину, а коли її не було поряд, хвилини їй годинами здавалися. Тому досі не віриться Юлі, що Тарас міг так з нею вчинити. Сеpце до останнього підказувало, що це неправда, що він не міг забути її. Та коли на кілька чергових її листів коханий перестав відповідати, а потім у кількох словах написав про те, щоб вона його забула, була змушена прийняти все за правду. Заміж Юля вийшла за першого-ліпшого. Звісно, без любові. Її кохання розтоптане і своє сеpце вона назавжди зачинила на замок, щоб знову так боляче не обпектися. Та й не могла вона когось кохати більше, ніж Тараса.
За матеріалами – Наш День.
Юля якраз поралася на кухні, коли у двері задзвонили. Так, як і була, у фартушку і хатніх капцях, пішла відчиняти. Перед нею стояв змужнілий, в офіцерській формі Тарас.
– Я не повірив, що ти вийшла заміж, тож вирішив переконатися. Але бачу, що це правда, – у його очах було стільки болю, що, здавалося, він ось-ось зaплаче.
– Тепер зрозуміло, чому ти не відповідала на мої листи… Він уже розвернувся, щоб піти, та Юля стримала його.
– Як ти можеш так говорити? Це ж ти написав, щоб я тебе забула… – нічого не розуміючи, чи то виправдовувалась, чи звинувачувала жінка.
– Я?.. – запитав після тривалої паузи хлопець.
– Та я минулого тижня відправив останнього листа з армії з надією, що ти мене зустрінеш… Якийсь комок зупинився в горлі Юлі. Він не дав їй і слова вимовити. Сльози обпікали її обличчя, а в голові лише снували запитання: «Як? Чому?»
Того ж дня Юля пішла до батьків. Мабуть, вони знають більше, ніж вона. Їм же ніколи Тарас не подобався, бо не мав достатньо статків.
– Прости нас, доню. Ми хотіли тобі кращого життя, бо знаємо що таке, коли вишукуєш по кишенях копійки, щоб купити дітям цукерки. Ми це колись пережили і хотіли, щоб у тебе склалася ліпша доля, – по черзі, не стримуючи хвилювання, говорили мама і тато.
– Але ж ви не дивилися на те, що бідні, а попри все любили один одного і побралися. То чому моє життя хотіли зруйнувати? Як ви могли так зі мною вчинити? – картала батьків Юля.
– Тримай, – мама простягнула дочці з десяток листів. Перечитуючи їх у сусідній кімнаті, Юля не плaкала – вона ридала вголос. В останньому листі, про який говорив їй Тарас, був підсніжник, який за тиждень часу встиг засохнути, а поряд написано:«Я його довго шукав, але знайшов для тебе».
…Ввечері Юля серйозно поговорила із чоловіком, який, крім роботи, грошей і друзів, а може і подруг (про це їй не раз натякали «доброзичливі» сусідки), нічого навкруг не помічав. Вони розсталися тихо і мирно – як в морі кораблі.
Вперше в житті Юля, переборовши страх нічної темряви, вийшла гуляти містом. Утім, їй уже нічого не страшно, бо вона йде до будинку того, хто її по-справжньому любить і кого ні на хвилину не переставала кохати вона…
…Швидкоплинний час змив усі непорозуміння й образи. У сім’ї Юлі й Тараса підростають двійко світлочубих синочків. Тішаться онуками бабусі з дідусями. А ще усі впевнені: найбільше багатство – це коли в домі панує щира любов…
Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!