П’ятнадцять років шлюбу я була схожа на їжачка, який ліз на кактус, плакав і все одно ліз в надії заслужити любов чоловіка. Матвій сприймав мої спроби як належне, адже чим ще має займатися жінка, якщо не зранку до ночі піклуватися про нього?
Вартувало мені щось його попросити, як тут же чула фразу:
– А ти що будеш робити?
Таку поведінку сина цілком підтримувала свекруха, адже я, на її думку, забрала в неї синочка і ще й не належним чином доглядаю за ним.
Через усяке я пройшла. Але все ще до мене не доходило, чому я так стараюся, а не відчуваю ніякої віддяки.
Якось я ділилася цими думками з подругою, а вона й каже:
– А чого йому дякувати, коли він не відчуває, що те все. Що ти робиш для нього важливе і йому потрібне. Думаю, він ще й вважає, що він сам робить тобі послугу, що живе з тобою.
– Не може такого бути.
– Чого ж не може?, – далі подруга за своє, – а ти його спитай, чи він з тобою щасливий і будеш знати.
І от я чекаю чоловіка на вечерю, все як він любить на столі вже приготовлене. Все під рукою, щоб він не вставав по сіль чи перець, вікно прикрите, щоб його призахідне сонце не сліпило, його улюблені котлети і гречка та салат з перцями трьох видів. Я тоненько їх ріжу, додаю цибульки, цукрую, солю, олією полила з оцтом – смакота.
Чоловік поїв, я подала чай з десертом і питаю його:
– Матвію, а ти щасливий зі мною?
– Ти це до чого?
– Питаю чи ти був зі мною щасливий?
– Чесно?
– Чесно.
– Ні. Живу і живу. В тебе інколи такі замашки, що мене тільки обіцянка перед Богом стримує аби від тебе не піти.
Овва. Зате чесно.
І що тепер робити? Діти скоро поступатимуть, батьки хочуть вже спокою, а не гамору від підлітків. Куди йти?
Переміни в мені чоловік одразу помітив, далі підключилася свекруха, мовляв, це що таке, за її синочком не доглядають.
Я мовчала, я не знала, що їм відповісти, настільки я була вражена тим, що мій чоловік попри всі мої старання не зазнав щастя.
І як це часто буває, що коли ти комусь годиш з усіх сил, то не помічаєш, що тобі теж помагають, а ти так само не звертаєш уваги. Наче ти сама себе своїми руками й караєш. Розумієте?
Я оглянулася і зрозуміла, що давно і терпляче мене чекає інша людина, яку я вважала просто колегою.
І зараз наче наді мною провиднілося, бо я бачу, що мені вдячні і за чистоту в хаті, і за смачну каву. Зі мною бережно поводяться, мене цінують, мене люблять. Ось, що таке віддача.
І я всі ці роки нічого не помічала. Я сама собі не надивуюся.
Діти живуть з чоловіком, а я до них приходжу щось зварити та прибрати, на вихідні забираємо їх до себе з Олегом. Поки це компроміс для усіх, але я з часом хочу аби діти й далі жили зі мною і Олегом, просто нам потрібна більша квартира, адже я знову чекаю дитину.
Знаєте, як воно не йде стільки років, то варто подумати чи з тією ви людиною поруч. Така моя тепер думка. А ви як думаєте – мені пощастило, чи я заслужила на щастя?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
