Ми з донькою кардинально різні за вдачею. В мої 45 я сучасна й розкута, струнка, як у 25, і можу собі дозволити модний одяг, що підкреслює вроду жінки бальзаківського віку і статус успішної бізнес-леді. Десять років тому не стало мого коханого чоловіка. Я залишилася з 12-річною дочкою одна у великому місті, але не склала рук і не дала занепасти нашому квітковому бізнесу.
Донька Катруся – повна моя протилежність. І від тата вона не успадкувала характер. Ми з чоловіком були, як полум’я й вітер. Як уже бралися за якусь справу, то вона в нас швидко вигорала. А наша дочка, як весняний струмочок, що напоїв рослинку, роздумуючи, чи не замало для неї вологи, а то засохне, та чи й не забагато, а потім заховався в траві й милується, як розпускаються пелюстки. Вона також любила вирощувати квіти. Але якщо ми з чоловіком садили й сіяли для нашої справи, для продажу і прибутків, то Катруся – для душі, для насолоди, для милування.
Я не дозволяла собі впасти у відчай, довго перебувати в жалобі, бо життя одне, бо воно триває задля світлої пам’яті коханого, задля радості донечки бачити маму щасливою. Я зустрічалася з чоловіками, бо хотіла знайти собі пару, пояснювала доньці, що нелегко одній, бо я ще молода, мрію кохати й бути коханою. Катруся все розуміла, ніколи мене не ревнувала, була готова прийняти вітчима.
Після того, як мій чоловік пішов за райдугу, дочка якось зразу подорослішала. Дитиною вона була дуже спокійна, тихенька, навіть несмілива й нерішуча, мала тільки одну подружку, але завжди була веселою, а підлітковий вік Катруся ніби оминула і поведінкою нагадувала дорослу панну, серйозну й відповідальну, заручену, що вірно чекає нареченого з далекої дороги. Мені доводилося вмовляти її погуляти з дівчатами, піти в кіно чи на танці.
В мене була надія, що студенткою Катруся зміниться. Вона вступила на хіміко-біологічний факультет за держзамовленням в іншому місті. І я була рада, що вона житиме в гуртожитку, що не буде мого контролю. Хоча який контроль? Я доньці повністю довіряла, ніколи нічого не забороняла, бо й не було такої потреби. І все ж, сподівалася, що вона зустріне гарного хлопця, вийде заміж, і серце моє буде спокійне за її долю, та й свою я зможу спокійно влаштувати.
За цих десять років, відколи не стало мого Мирослава, я зустрічалася вже з третім чоловіком, але жоден із них не міг зрівнятися з ним. Мені довелося змусити себе відпустити мою пам’ять і перестати порівнювати, сприймати людину такою, як вона є, не очікувати надто багато, щоб не розчаровуватися потім.
Катруся закінчила навчання, а відпрацювати три роки вона несподівано повернулася за направленням в рідне місто на посаду інженер-дослідниці в НДІ. Та дотепер у неї ще не було хлопця, з яким би вона зустрічалася. Я вже почала хвилюватися, і прийняла для себе рішення: перейти, нарешті, жити до чоловіка, з яким я вже три роки в стосунках, а доньці дати можливість самій жити і задуматися про своє майбутнє.
Я зраділа, коли Катруся повідомила мені, що є в неї молодий чоловік із їхнього інституту, орендує квартиру, має серйозні наміри щодо неї, він їй також подобається, то чому б їм не мешкати разом. Щоправда, я здивувалася, що моя романтична донька, така вся правильна і традиційних поглядів, що має бути реєстрація шлюбу й вінчання, а вже потім спільне проживання, відступила від своїх переконань. А раптом мене послухає і не стане спішити, а потім ще й передумає? Я ж навіть не знала, чи моя Катруся слухняна, бо ніколи їй нічого не нав’язувала і не вимагала.
Перше знайомство з Олегом принесло мені розчарування і щодо зовнішності його, і щодо манер: замість квітів нам він приніс торт і сухе ігристе Valdo Marca, але я виду не подала, що чекала більшої галантності і романтичності від майбутнього зятя. Катруся вже знала його з пів року, я їй довіряла, надіялася, що вона навчилася розбиратися в людях. Побачила її веселішою, ніж звичайно, значить, закохалася не в красеня, а краси на тарілці не крають. Та й Олег не може таку красуню й розумницю не кохати, бо де ж він іще знайде дівчину з такою прекрасною вдачею.
«Ми ще порадимось», – відповіли мені хором, коли запитала про плани щодо весілля. «Гаразд, комунальні тільки оплачуйте вчасно», – попросила я. Але так сталося, що моя пральна вже дихала на ладан. Тож Катруся купила нову та ще й посудомийну на додачу, а на комуналку не вистачило. Вона попросила Олега заплатити.
Я попередила телефоном, що прийду до молодят, бо потрібно забрати деякі мої речі. У поштовій скриньці я побачила повідомлення. То було нагадування про борг за квартиру. Я запитала обох, чому не заплатили. Катруся здивовано глянула на Олега. Те, що ми почули, ошелешило: «А я тут при чому? Ви господиня – ви і платіть, а я просто гість». Я ніколи не відзначалася стриманістю, коли наражалася на таких зухвальців: «А чи не загостювалися ви, молодий чоловіче? Пора й честь знати». «А чому це ви розкомандувалися, якщо тут не живете? Катерино, а ти чому мовчиш? Також заодно зі своєю мамочкою»?
Донька мовчала, і я не могла зрозуміти, на чиєму вона боці. Вперше в житті я втрутилася, і не вважала себе винною. «Розбирайтеся далі самі», – сказала я й покинула квартиру. Щоб трохи охолонути, я швидко спускалася сходами, навіть не дочекалась ліфта. Яке ж було моє здивування, коли при виході побачила Олега і зрозуміла, що вслід за мною він вилетів зі своїми речами, як корок із пляшки, ще й скористався ліфтом, який я викликала.
Скажіть мені, чи правильно я виховувала свою доньку, яких помилок допустилася, чому моя дитина так помилилася в людині?
