Село.
— Привіт, красуні. Чому сидимо? Кісточки всім обмиваємо?
До крамниці підійшов веселенький Толик:
— Посуньтесь, хоч новини послухаю. По телевізору такого не покажуть і не розкажуть.
Жінки захихотіли та звільнили краєчок лави.
— А сам звідки такий гарний бредеш? — Запитала його тітка Марія. Толік махнув рукою.
– З магазину. Біда в мене, дівчатонька. Ольга від мене пішла.
Баба Орися хмикнула.
– І до кого ж?
Толик зітхнув.
– До Петра пішла. До мого друга. Сказала, що я не чоловік, раз грошей не приношу.
Тітка Марія хихикнула.
— Та Петя начебто теж не працює. І у чому між вами різниця?
Толик встав і знизав плечима.
— Ось і я не зрозумію, в чому? — і пішов, погойдуючись.
Тітка Марія зітхнула:
— Так, геть від рук відбилися чоловіки. Працювати не хочуть, все намагаються за рахунок жінок жити. Он Толик, наприклад. Яким хлопцем був. Красенем. Але зламався, коли від нього Ніна із сином пішла до іншого. Пристрастився до чарчини, опустився. А Петро? Перший працівник у колгоспі був, доки руку не пошкодив. І все, така ж історія. Та й Ольга божеволіє. Ну втратила вона Гришка, то живи заради дітей. Ні, вона між цими двома тиняється. Усе на щось сподівається. А ці? Ні, щоб її халупу відремонтувати, впорядкувати, між собою змагаються, хто кращий. І що з селом відбувається, хіба не так жіночки? Наші чоловіки раніше теж полюбляли хильнути зайвого, але працювали. А зараз? Ні роботи, ні людей. Усі їдуть хто куди. Правильно, нормальна людина шукає де краще – сумно сказала вона.
— І не кажи, Марійко – підтримала її баба Ориська. – Мої дітки розлетілися хто куди. Приїжджають рідко. Внуків тільки на фотографіях і бачу, як ростуть. Як раніше було добре. Усі жили поряд. Сестри, брати, батьки. І всі разом, і всі дружно. З піснями та застіллями, не без цього. Зберемося, наприклад, картоплю копати. Вся рідня. І за день город викопаємо. Посидимо ввечері, а завтра на роботу. А зараз кожен зарився у своєму господарстві, як солдати в окопах і скаржаться. То там тисне, то там.
І тут повз них Ольга з дітьми та сумками проходила.
— Певно переїжджаєш кудись, Олю? — Запитала тітка Марія.
Та поставила сумку на землю і зітхнула.
– А що робити? У Петра бодай пенсія є, а Толик про роботу навіть слухати не хоче. А мені дітей піднімати треба. Адже їх не одне, а троє. Малих одягти та годувати треба. А на дитячі гроші сильно не розгуляєшся. Добре, що город рятує. Так би взагалі із простягнутою рукою пішла. Ось зиму перезимуємо і напевно в район поїду. Куплю будиночок за гроші, що від матері лишилися і більше жодних чоловіків. Набридли вже, поки не змусиш і грядки не викопають. А ще потім чарку вимагають. У селі робити нічого. А моїй Оленці вже за рік до школи. Хто її возитиме? Та й хлопчакам краще буде в садку, бо зовсім від рук відбилися. Носяться, де хочуть. І мені робота потрібна, вони ж ростуть. Хоча шкода їхати. Я народилася тут, вийшла заміж. Така краса довкола. Та нічого не вдієш, доведеться. Ну гаразд, пішла я. Бо Петя скоро по всьому селі мене шукатиме. До побачення, жіночки — і закинувши сумку на плече, пішла.
— Я вважаю, що Оля має рацію. Вона ще молода, їй треба діточок піднімати. Як би я була молодша, теж кудись поїхала б. А зараз куди рипатися? Будинок кидати, шкода. Його ще мій Михайло будував. Щоправда великий дуже. Але він думав, що поряд будуть діти. А воно он як вийшло. Пішла, якось по ягоди і заблукала. Раніше діти стежки протоптували, а зараз заросло все. Тепер боюся одна туди і заглядати. Загублюся, із собаками не знайдуть. Тож, Орисю, будемо тут доживати. Благо пенсію привозять, хоч з маленькою, але копієчкою — сказала тітка Марійка і теж піднялася. — Сиди, не сиди, а господарство не чекатиме. Курей погодувати треба, поросят, та козу доїти. Прощавай, Орисько, завтра побачимося — і спираючись на ціпок, пішла додому.
А баба Орися ще довго сиділа на самоті. Згадувала. Як жила, як працювала і дітей виховувала. Так, посипалися роки, як листочки з дерева. І скільки ще залишилося, тільки небесна канцелярія знає. Як стемніло, вона зайшла до хати. Не включаючи світла, лягла. А навіщо їй світло, вона вже два роки, як осліпла.
А Ольга так і не поїхала. Залишилась у рідному селі. Не змогла. Дуже страшно було змінювати своє життя. Починати все спочатку. Адже поки ще живуть люди, живе і село. Скільки у нас таких гарних місць, які всі покинули. Лише зруйновані будинки та місце вічного спокою, куди щорічно приїжджають родичі.
Фото ілюстративне.
