Але ж, що по суті скільки ж може важити це маля? Нічого мені не станеться.
Словом, хапаю коляску цю з дитиною, тільки кілька кроків зробив, відчуваю – бемц! Зараз у мене або пупок розв’яжеться, або залишки хребта в штани посипляться. Просто якийсь неймовірно важкий малюк попався. А на вигляд так і не скажеш. Зовсім ніби звичайний карапуз. Сидить такий, не боїться ні крапельки. Дуже хороша дитина. Не дитина, ангел. Але дуже важкий. І дивиться так серйозно, десь навіть зі співчуттям. “Що мовляв, дядьку, важко? Терпи тепер. Хто ж тебе змушував чужу дитину хапати?”
І ось лину я значить з цією дитинкою по сходах вгору, а мама десь ззаду – “Чоловіче! Ой, чоловіче!”. Але не до мами мені. У скроні тільки одна думка б’ється – тільки б добігти. Тільки б не впустити. Тільки б не впасти.
Остання сходинка, уффф! Добігли, слава богу. Коляску на землю ставлю, нахиляюся до малюка, питаю: “Що ж ти важкий-то такий?” Той очима хлоп-хлоп, а мама ззаду, захекавшись:
– Ой, пане, дякую вам!
А у самої щоки аж палають. Чи то від морозу, чи то про бігу, чи то від сорому.
– Я всю дорогу за вами бігла, хотіла сказати! Там в колясці, в піддоні, – пакет картоплі! Вам не важко було?
Мені? Важко? Да що ви! Якийсь пакет картоплі. Не цемент ж, не диски від штанги. Що ще і возити в дитячій колясці, як не картоплю? Ну не памперси ж справді!
Так я подумав, але вголос звичайно сказав:
– Ну що ви! Я навіть не помітив.
І з похрустуванням четвертого хребця, незламною ходою Дарт Вейдера почапав своєю дорогою.
Все? Ні!
Іду назад, думаю – ні, я більше через ваш підземний перехід не піду. З вашими колясками, картоплею, ні, не піду! Піду по прямій, по шпалах. Іду, сніжок валить, рейки блищать, навколо ні душі, краса. І раптом звідки не візьмись – “Синкуууу!” Та що ж за день такий?
Дивлюся – бабця. Стаааааренька, ледве ноги переставляє. Звідки взялася – незрозуміло. Тільки що не було, і нате. Навмисно мене чатувала чи що? “Ой, синку! Дай бабусі руку! Слизько дуже! Зовсім щось ноги не слухають!”
Ну що ти будеш робити? Оглянувши уважно бабусю на предмет піддону з картоплею, і нічого підозрілого не виявивши, подав руку. Тільки ми один шлях здолали, тут назустріч група хлопців. Школярі, але здоровенні, кожен вищий за мене, чотири штуки. Йдуть, сміються, веселі, може з тренування. Тут вже я не розгубився. Кажу – Егегей, спортсмени! Ану, взялися швиденько, допомогли бабусі через рейки перебратися!
Ті навіть не забарилися. Моментально взяли барабульку в коло, під руки хвать, і як погнали! Тільки сніг з-під копит. Чую скрізь сміх:
– Бабусю, та ви ногами не дригайте! Ви їх просто підігніть під себе!
Я ще встиг крикнути вслід:
– Е, хлопці, це не конрстрайк, це справжнісінька бабуся!
Але вони вже мчали десь далеко по смузі відчуження, дбайливо стискаючи бабусю міцними тренованими плечима.
А я йшов не поспішаючи, вслухаючись в свій четвертий хребець, і думав, що допомагати людям це звичайно добре і правильно. Але при цьому потрібно неодмінно уточнювати, що у них там в піддоні.
Фото ілюстративне.
