Я з нетерпінням чекала свого 18-річчя, бо дуже хотіла якнайшвидше вирости. Батьки щороку дарували мені чудові подарунки на день народження, і я думала, що отримаю щось особливе на своє 18-річчя. Але те, що я отримала, не описати словами…
Ми з батьками жили у скромному будинку у селі. Сімейні стосунки завжди були добрими, ніхто нікого не чіпав, лише час від часу були дрібні сімейні непорозуміння. Як у всіх.
Мій день народження запам’ятається мені на все життя. Тоді мені виповнилося 18 років. Ми влаштували просте домашнє свято, запросили кількох гостей, двоє з яких були моїми друзями та близьких родичів. Накрили великий стіл із безліччю ласощів, закусок та напоїв. Гості принесли подарунки та квіти. Панував дух свята, нічого не віщувало того, що має статись.
Почали відзначати. Сіли за стіл. Спочатку мене привітали мама і тато. Потім помчали тости, слова гостей. Все було чудово.
Після чергового тосту тато підвівся, щоб сказати кілька слів. Усі замовкли і почали слухати його. Він же урочисто так сказав:
— Моїй доньці сьогодні виповнилося 18 років, вона доросла. Усі ці роки я намагався бути хорошим батьком, ростити тебе та допомагати твоїй матері. То був мій обов’язок, і я його виконав. Ти виросла, тому я йду. Мені час пожити спокійно, я втомився.
Почувши це, я здивовано застигла, не в змозі якось відповісти. Навіть решта гостей, як води в рот набрали. Батько пішов з кімнати і почав одягатися у коридорі. У нього з собою була лише невелика уже зібрана сумка.
Він пішов. У кімнаті стояла тиша, гості мовчки дивилися то на нас з сестрою, то на маму. Я плачу. Почали потихеньку розходитись, а ми так і не змогли встати, настільки несподівано було для нас усе це.
Через кілька днів ми дізналися, що мій батько живе в іншому районі, в якійсь глушині біля лісу. Виявляється, він таємно купив там будинок кілька років тому і чекав, поки я його найстарша донька, досягну повноліття.
У мій 38-й день народження, який я спокійно святкувала з чоловіком та дочкою, постукали у двері. Чоловік пішов відчиняти. У дверях стояв маленький, згорблений роками і працею, але щасливо усміхнений чоловік, у якому я не впізнала свого батька.
— Вибач мені, доню, якщо зможеш. Мені нема куди більше податись, а сам жити уже не в змозі. Якщо не впустиш, я зрозумію.
Тоді перед моїми очима пролетіли 20 років, і я згадала своє 18-річчя, коли батько сказав, що їде назавжди, я згадала сльози матері. Як не просто нам жилось без батька. Він жодного разу не зателефонував за ці 20 років. Але ми його чекали. Усі чекали, хай що він там не зробив двадцять років тому. Але ж це був мій тато. Один на увесь світ тато.
— Заходь, тату. Як же ми чекали тебе. Як довго ти шукав дорогу додому.
Автор не вказаний.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
