fbpx

Після довгих роздумів вирішили таки продати хату й земельну ділянку. Бо як дівчині самій в селі жити? Та ніхто не спішив купити. Натомість Любі почали траплятися женихи-односельці. Тітка почала підозрювати, що парубків приваблювала більше добротна хата

Любочка була пізньою дитиною в сім’ї. Її батьки одружилися, коли татові було за сорок, а мамі 35.

Вони обоє були будівельниками, роботу, звісно, мали нелегку, але заробивши чималеньку суму, повернулися в рідні краї, збудували невелику, але дуже гарну хату неподалік річки, обзавелися господарством, обробляли невеликий город.

І чоловік, і дружина були ще досить міцними, але відчували, що на державному будівництві здоров’я їм не додасться, а господарювати в селі їм було приємно та легко.

Садити картоплю й всякі дрібниці, засівати зерном свіжу ріллю, випасати корову, гусей, качок – це для них було любе й знайоме з дитинства. А покинути цей сільський рай їм прийшлося через убогість їхніх родин.

Закінчивши будівельне училище, що було найближче до села, вони поїхали на новобудови, де й зустрілися два роки тому, полюбили один одного за простоту й щирість й вирішили збудувати власне гніздечко, де поселяться їхні пташенятка – хлопчики й дівчатка.

Народження донечки далося жінці зовсім нелегко, тому про другу дитину вже й не задумувалися. Ростили свою одиначку в любові й ласці, але в простоті й скромності.

Зароблені гроші дуже швидко танули, а з домашнього господарства доходів не було: свої продукти – ото й вся радість.

Влаштуватися на якусь роботу подружжю не щастило, а їм так хотілося для донечки придбати комп’ютер, телефон, купити модний одяг.

Щоправда, Любочка ніколи в них нічого не вимагала. Вона дружила з однокласницею, сусідською дівчинкою, такою ж тихонею, як і вона. Вся їхня розвага – прогулянка в лісі, збирання чорниці, малини, грибів, купання в річці.

У їхньому класі було всього п’ятеро дівчаток і шестеро хлопчиків, звичайних, простих, привчених до праці сільських дітей, які добре знали ціну зароблених їхніми батьками грошей.

Тож і змагання між підлітками, в кого крутіший телефон чи модніші джинси, не було. І все ж сучасна дійсність вимагала відповідних речей.

Коли з північних країв сусідньої держави повернулася татова молодша сестра, вона почала часто навідуватися до них.

Жінка розлучилася з чоловіком, переїхала на свою малу батьківщину, купила квартиру в райцентрі, одружила сина, який став проживати в іншому місті.

Тітка Марта дуже полюбила племінницю, що була схожою на неї, як дві краплі води. Вона почала привозити їй гарний одяг і взуття. Брат із дружиною просили її не витрачатися, але й самі були раді допомозі.

На свій випускний Люба завдяки своїй тітці мала чи не найкращу сукню, хоч і не хотіла виділятися серед однокласниць.

Дівчина мріяла вступити в медичний коледж, вона закінчила дев’ятий клас відмінницею, але чи витримає конкурс, сумнівалася. Так і сталося: не вистачило пів бала. І знову тут її добра тітка, як фея з казки, виручила, оплативши навчання.

Любин тато відчував себе незручно попри запевнення сестри, що все гаразд, хай не переймається. Проте чоловік не хотів залишатися в боргу і, щоб хоч якось компенсувати сестрі кошти, влаштувався на роботу сторожем.

Але, вочевидь, і нелегке дитинство, і колишня важка фізична робота підривали здоров’я, що з роками тим більше не покращувалося, а нічне неспання спровокувало збій у роботі серця. Прийшовши якось з роботи, він ліг поспати і …більше не прокинувся.

Марта просила згорьовану братову переїхати до неї в місто, але та не хотіла залишати хату. Щодня жінка ходила на могилу до чоловіка, подовгу сиділа на лавці, розмовляючи з дорогою душею, обіцяючи жити заради їхньої єдиної доні й берегти пам’ять про нього.

Але не дотримала обіцянки: несподівана хвороба поставила крапку в житті 53-річної жінки.

Ще один удар долі остаточно підкосив Любу, вона замкнулася в собі, не хотіла йти в коледж. Викладачі ставилися з розумінням, і все ж так довго тривати не могло.

Марті, подружкам-однокурсницям довелося докласти немало зусиль, щоб вивести дівчину з того стану. Вона зрозуміла, що має тепер бути вдячною тітці й піклуватися про її здоров’я, адже її син, двоюрідний брат Люби, живе в іншому місті.

Закінчивши коледж, дівчина влаштувалася на роботу в районну поліклініку, хоча тітка пропонувала вступати в медуніверситет, хотіла ще на кілька років затримати біля себе улюбленицю.

Проте Люба не могла надалі зловживати тітчиною любов’ю, адже вступити на бюджет було майже нереально.

Вона, звичайнісінька собі дівчина, яка виросла в маленькому селі на Прикарпатті, виховувалась люблячими батьками, навчалася в невеликій школі, а потім у коледжі, де кількісно переважали дівчата з навколишніх сіл, не проти була повернутися до свого села, де їй обіцяли місце фельдшерки.

Там була батьківська хата, за якою тимчасово доглядали сусіди, на сільському цвинтарі були могилки її найдорожчих батьків. Там все для неї зрозуміле й природне, а не так, як тут, серед розкутої міської молоді, де почувається скуто, мов не в своїй тарілці.

Після довгих роздумів, порадившись на сімейній раді з тіткою та її сином, вирішили таки продати хату й земельну ділянку. Бо як дівчині самій в селі жити?

Та ніхто не спішив купити. Натомість Любі почали траплятися женихи-односельці. Тітка почала підозрювати, що парубків приваблювала більше добротна хата, бо ж прийти на все готове, жити окремо, то чому б і ні.

Але племінниці про це не говорила, остерігаючись, що Любі взагалі важко буде вийти заміж. Поїхати з тіткою в театр, піти на концерт – то залюбки, але піти на танці, хоч як її дівчата з їхнього під’їзду вмовляли, – не хоче.

Коли Люба відмовила женихам, тітка вже не знала, сумувати чи радіти. Доручила племінницю Господу, та й заспокоїлася: на все воля Божа.

Не сподівалася, що події 2014 року на Сході України якимось чином торкнуться їхньої сім’ї. Аж тут трапився покупець, власник мережі продуктових магазинів у їхньому місті, що вирішив придбати в селі житло для родичів із Луганської області.

Люба доручила цю справу тітці та двоюрідному брату, сама тільки підписала документи, побажавши покупцям щастя, та на серці стало важко.

Хоча мудра тітка ніколи не намагалася контролювати племінницю, все ж якось помітила, що з іномарки, яка зупинилася біля їхнього будинку, вийшла Люба.

«Схоче – скаже, хто підвіз», – вирішила вона, так як повністю довіряла їй, і все ж не втрималася: «Щось ти швидко сьогодні з роботи». «Підвіз чоловік, що обстежується в нас», – спокійно відповіла Люба. Але коли вдруге-втретє ця ж машина зупинялася біля будинку, а в племінниці почали блищати очі, тітка, побоюючись довірливості дівчини, почала розпитувати. Люба охоче розповіла:

– В кінці мого робочого дня він прийшов здати аналіз. Процедуру перенесли на інший день, а на наступний приїхав по результати. Тьотю, він старший набагато за мене, але почав подобатися. Особливо, коли запросив у театр на прем’єру.

– І ти зразу ж погодилася, наївна дівчинко? І що ти про нього знаєш?

– Ще нічого. Але обіцяв заїхати. Я вас познайомлю, розпитаєш його.

Ілля зателефонував Любі на номер, який був указаний на візитці лабораторії, щоб нагадати дівчині про їхній похід у драмтеатр. Вона щиро розповіла, що тітка переживає за неї. Тож Ілля пообіцяв приїхати до них додому, щоб познайомитися.

Ставлячи квіти у вазу, які подарував їй люб’язний Любин кавалер, і розкриваючи коробку з цукерками рафаелло, Марта напружено згадувала, де ж  могла його бачити.

Вона попросила племінницю заварити для них каву, а сама почала з того, що Люба – сирота, донька її брата, що з дружиною проживав у селі, що це надзвичайної доброти і скромності дівчина, і що вона, Марта, нікому не дозволить її образити, що син її з-під землі дістане кривдника.

Ілля тільки усміхнувся, а потім серйозно перепитав: «То з якого села, будь ласка, повторіть ще раз, Люба?».

Тепер і Марта згадала: «О, послухайте, це ж ви оплатили купівлю Любиної хати для своїх родичів? Пам’ятаю, що тоді тільки мовчки спостерігали, як вони оглядають помешкання, не торгувалися з нами». «То ви тепер довірите мені вашу Любочку, пані Марто?» – усміхнувся Ілля.

Багато випробувань випало на долю Люби, але й добрих людей зустрічалось немало. Її майбутній чоловік, 30-річний бізнесмен Ілля, був одним із них.

You cannot copy content of this page