«Послухай, я роблю тобі послугу і ти мені ще за це подякуєш. Ти подивися на себе – зовсім часу не маєш, все біля мене і дітей крутишся. А ти б зайнялася собою, тим більше, що діти вже дорослі, а я полюбив іншу», – ось з такими словами чоловік збирав валізу, а я й слова не могла вимовити.
«Ви чудовий працівник, але не для мене», – так би звучало краще, бо я давно була старанним працівником у домі.
Діти мене не підтримали, сказали, що тато заслуговує бути щасливим, а я маю це прийняти.
– Мамо, не будь егоїсткою, ти займися собою.
Як я могла зайнятися собою, коли я не знала, як це й робити, хоч чоловік і казав, що висилатиме мені гроші, але їх не вистачало би нормально жити. До того я не працювала, чоловік будував кар’єру, а я його підтримувала і виховувала наших дітей. Це все, що я вміла.
Звичайно, подруги одразу мене кинулися розраджувати, казали, що я ще знайду своє щастя, а я те й робила, що дивилася на щасливі фото Володимира з іншою жінкою, молодшою і вродливішою за мене.
Мені здається, що я робила це цілими днями, згадувала наше щастя і порівнювала його з теперішнім. Виходило не на мою користь.
Не знаю скільки б я ще так проводила свій час, якби моя подруга не попросила мене допомогти їй з поминками.
– То близькі родичі, а я не думаю, що справлюся.
І ми вдвох наготували на сорок людей всього, що треба. Після поминального обіду до мене підійшли родичі і подякували та заплатили гроші:
– Дякуємо, все таке смачне.
Звичайно, що я поділилася з подругою, але та не взяла:
– Ти що? Я ж родичка, а ти стільки працювала, бери, ти заробила.
І так пішло, що мене порекомендували ще на хрестини, далі на ювілей, а далі мені запропонували працювати в колибі в горах. Я ніколи там не була і подумала, що мені нічого тут не тримає, а так і розвіюся і досвід здобуду.
Як мені там сподобалося, роботи багато, думки дише про те аби все вдалося, про колишнього й не згадаю, головне згадати, де ліжко, бо я на нього падала від утоми. Але ввійшла в ритм, розподілила обов’язки і вже наша колиба користувалася попитом, всі нас хвалили і дійшло до того, що вже й замовляли у нас урочистості.
Я планувала побути місяць, але залишилася на рік. Діти телефонували з питаннями, де ж я пропала, але я коротко говорила, що працюю. Вони були здивовані, а мені так було по серцю, адже я працювала на них все їхнє життя, але це не рахувалося.
Одного дня зайшов до нашого ресторанчику мій чоловік зі своєю жінкою, я не знала, що вони будуть, мене покликав офіціант:
– Там клієнт хоче вас бачити.
– Щось не так?
– Не знаю.
Я йшла наче на голках, адже завжди людям мої страви смакували.
– Пані, я хочу сказати, що такі голубці мені колись дружина готувала, – почав Володя, але далі слова застрягли в його горлі.
Я усміхнулася, а що мала робити. Він потім ще заходив, замовляв голубці, хотів зі мню говорити, але я була зайнята. У мене робота, нове життя і нові стосунки. Для чого мені ненадійний чоловік?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
