У Сергійка Левицького свято. Дуже важливе свято. Він сьогодні перший день в школі. Мама спекла торт. Тато надув кульки і на стіні повісив плакат «Вітаємо з 1 вересня!» Бабуся поставила на стіл новенький глобус, подарунок онукові. Всі з нетерпінням чекали повернення першокласника і дуже хвилювалися. Двері розчинилися.
— Вітаємо, — дружньо зустріла Сергійка вся сім’я.
— Тату, знаєш, про що я сьогодні дізнався? Виявляється мій дідусь Василь — герой!
Батьки перезирнулися.
— Нам про це на першому уроці розповіла вчителька. Мені діти плескали. А потім ми ходили дивитися на його фотографію. Вона на стіні висіла підписана. А чому ти мені нічого не казав?
— Напевно боявся, що ти зазнаєшся, — знітився батько, — Адже у інших дітей немає такого героїчного діда, а у тебе є. Тільки носа не задирай.
— А давайте поп’ємо чаю з тортиком, — швидко перевела тему бабуся.
Всі дружно сіли за стіл. Розпитували Сергійка про перший навчальний день. Було весело і голосно.
День підійшов до кінця. Першокласник вгамувався. Батько спохмурнів і вийшов у двір. Сів на призьбу.
Село, де здавна проживала сім’я Левицьких, було не дуже великим. Всі один одного знали. Коли маленькому Олексієві було близько десяти років, батько його Василь був не останньою людиною в селі. Його всі любили і поважали.
Одного разу він повертався із зимової риболовлі. Лід на річці ще не зміцнів. Він помітив двох сусідських хлопчаків, які борсаються в ополонці. Не роздумуючи, кинувся до них. Одного відразу витягнув, а інший пішов під лід. Він пірнув і врятував другого хлопця. Сам ледь врятувався. Допомогли вибратися рибалки, які йшли слідом.
Після цього сильно занедужав, але вижив. Його нагородили медаллю і навіть дали путівку в санаторій на море. Дуже впливовою і шанованою людиною в селі був батько Олексія. Таким його знали односельці. Розумним, добрим, готовим завжди прийти на допомогу.
Тільки, коли повертався додому і закривав за собою двері, він перетворювався в зовсім іншу людину. Звичайний сімейний вечір проходив практично за одним сценарієм.
— Ви, ледарі, — починав він свою промову, — Олексію, ти знаєш, що твій батько — герой! А ти, шмаркачу, уроки зробив? Неси щоденник і пасок, перевіряти буду.
— Васильку, може сьогодні не треба, — зазвичай просила його мати.
— Мовчи сказав, я з нього людину роблю.
Все закінчувалося прочуханкою. Та це було не так погано, Олексій звик. Найбільше йому було шкода матері, бо їй теж добряче перепадало від батька.
— Не заступайся за своїм звірям, а то і тобі і йому буде непереливки. Мені нічого за це не буде. Я ж герой!
Коли Олексієві було чотирнадцять, мати носила під серцем братика. Батько був дуже незадоволений.
— Позбудься цього тягаря, — часто повторював він.
— Васильку, вже пізно, — виправдовувалася мама, — ти ж сам мене на огляд не пустив.
— З’явиться ще один нахлібник, викину, як кошеня.
Мати заплакала, батько розізлився і штовхнув. Олексій викликав швидку. Його братик став янголом.
— Що з вами трапилося? — допитував маму лікар. — Не бійтеся, скажіть правду.
— Ні, ні, я на дах сараю полізла, і впала, — зізналалася мати.
Олексій був дуже злий на батька. Вночі, коли всі спали, він підійшов до батькового ліжка, довго дивився на спляче обличчя чоловіка, чув його рівне дихання. Він відчував, що немає любові до нього, а в душі прокидається якесь дивне почуття, досі невідоме, важке, тягуче. Злість стояла комом, виривалася на зовні, але рука не піднялася. Не зміг.
У десятому класі батька запросили в школу. Він виступав перед дітьми, розповідав про свій героїчний вчинок. Всі йому аплодували.
— Олексію, ти повинен пишатися своїм батьком. Твій тато — герой! — захоплювалися вчителі та учні, — Який прекрасний чоловік!
— Я пишаюся, — відповідав хлопець.
Батька не стало раптово. На якихось колгоспних зборах схопився за бік і все. Проводжали його в останню путь усім селом. Дуже було урочисто. Промовляли багато прощальних слів, а Олексій з матір’ю стояли мовчки.
— Такої людини прекрасної не стало, а дружина з сином навіть сльозинки не зронили, — шепотілися за спиною.
— Може в собі тримають, переживають, так від сильного переживання буває, — хтось заступався.
Після поминок, коли всі розійшлися, Олексій з мамою зібрали всі речі та фотографії батька, і закопали на задньому дворі. Більше в їхній родині, ніколи його не згадували.
Олексій виріс, одружився пізно. З’явився син. Мати була дуже щаслива. Невістку любила і не ображала, онука обожнювала. Жили дружно і в злагоді. Час стер усі ті спогади.
Олексій зітхнув, зайшов у будинок. Мати не спала. Вона обійняла сина.
— Він ще дуже маленький, не потрібно йому знати, — тихо прошепотіла вона.
— Я знаю, мамо.
Настав другий навчальний день першокласника.
— Тату, ти мені розкажеш про дідуся? — Згадав Сергійко.
— Твій дідусь і мій тато — герой! Я розповім. Він був дуже хорошим. Ми його дуже любили. Ти можеш пишатися ним. — Твердо відповів батько.
— А чому ти не розповідав мені про нього?
— Коли дорогі люди йдуть назавжди, сумно про них згадувати, тому й не говорив, — відповів батько.
—Так, Сергійку, — погодилася бабуся.
Фото ілюстративне.
