fbpx
Історії з життя
Після приїзду «любові всього життя» своєї дружини зібрав речі й пішов… Це трапилося саме у Святвечір, коли усі збираються за родинним столом.

Іван поставив на паузу ноутбук із улюбленим Макаревичем, який ятрив і без того болючу рану. У кожного бувають дні, коли хочеться просто піти і не повернутися. Було таке і у його житті, коли думав, що у цьому світі він зайвий і його зникнення нікого особливо не розчарувало б. Але то в минулому…

Чоловік відмахнувся від спогадів, як від надокучливих мух, ввімкнув паяльник і розклав перед собою на столі чергову мікросхему для ремонту. Іван з тих, про кого кажуть, що «має золоті руки». Ремонтує усе, що тільки можна. Причому не має ніякої спеціальної освіти. Такий собі радіолюбитель, як його прозвали сусіди. Це єдине заняття, яке завжди відволікало від усього, що діялося в його душі, пише газета “Наш День”.

Іван виріс в інтернаті для сліпих і слабозорих дітей за триста кілометрів від рідного дому. Так склалося. Батько залишив сім’ю, коли йому був лише рік. А мама…

Скільки він пам’ятає – мама пила. У неї було своє життя і маленькому хлопчику не було у нім місця. Хоча ні. У нечасті години прозріння і протверезіння мама плакала, обіймаючи його, і скаржилася на батька, на життя, на усіх, хто винен у тому, що вона до такого докотилася…

Малий Іванко маму дуже любив. І йому було незрозуміло, чого так часто вона приводить у дім своїх друзів-пияків. Гучні посиденьки затягувалися аж до ранку. А йому, малому, доводилося сидіти під дверима на площадці, або взагалі на вулиці на гойдалці. Там і засинав часто, але то було не гірше, ніж мама ішла кудись, а його одного залишала зачиненого вдома. Було страшно і сумно. Іванко усю ніч міг просидіти, плачучи на вікні й чекаючи маму…

Найбільше любив їздити в село до дідуся і бабусі. Там було добре. Бабуся його любила і жаліла. Але вони були надто старі й немічні, щоб забрати хлопчика на виховання.

У пам’ять особливо врізався епізод, коли йому було років з чотирнадцять і перед Новим роком їх відпустили додому на канікули. Батьки однокласниці забрали і його з інтернату, бо жили в одному місті. Як він радів, уявляв, як здивується мама, як вони святкуватимуть разом. П’яна мама таки здивувалася і бахнула перед його носом дверима квартири, мовляв, чого приперлося, щеня, не до тебе зараз, тут якраз «лічна жизнь устраїваїться». Плачучи з образи і злості Іван вирішив пішки іти на село до діда-баби. Мороз обпалював так, що сльози замерзали на очах, хуртовина замітала дорогу. Як він дійшов, одному Богу відомо. Пролежав усі свята з запаленням легенів та й назад на навчання.

А після інтернату пішов працювати на завод, мріючи, звісно, про освіту. Але яке там навчання, коли немає за що жити, нема, що вдягнути, і взагалі….

У той час почали налагоджуватися стосунки з батьком. Іван пішов жити у татову нову родину, де крім нього росло ще дві дівчинки.

Іван ніколи не дорікав батькові, бо знав, той допомагав завжди, чим міг. Пригадав, як батько в дитинстві іноді возив його із собою в машині, бо працював водієм, як їздили разом на море. Таких радісних щасливих моментів у житті було раз, два…на пальцях однієї руки можна порахувати. Але образи не було. Виріс чесним, щирим, допитливим і сором’язливим хлопцем.

Саме у той час батькова дружина і вирішила влаштувати його подальшу долю – познайомила з донькою своїх приятелів. Донька одна у батьків, дарма, що старша за Івана на п’ять років, зате квартира, батьки забезпечені. Важко проти таких аргументів, особливо, коли усвідомлюєш, що тебе хочуть одружити чимшвидше, аби випхати з дому. Це тепер Іван усе розумів. А тоді…молодий і не розумний. Сказали: підеш за такою то адресою, людям телевізор відремонтуєш – він і пішов. Там звісно і чаєм напоїли, і пирогом пригостили, там і познайомився з Людою. Її батькам майбутній зять сподобався, одразу видно було – роботящий хлопчина, без шкідливих звичок. Саме те, що треба для їхньої, як кажуть, підтоптаної доньки. Люді уже пора було заміж. І жених у неї був, та загув. А донька дитину чекала. Звісно, про це знала лише вона та її мама. Тому жених потрібен був украй. Іван підходив сто відсотків на цю роль.

Отак кілька разів зустрілися, а потім і ночувати залишили. А за місяць і весілля відбули. Ніколи Іван не відчував себе таким щасливим. Дружина гарна господиня, у них свій дім, нове життя. А новина про вагітність взагалі на сьоме небо підняла чоловіка. Від думки, що він стане батьком, літав, як на крилах. Отак і жили б, мабуть, досі – тихо і радісно. Обоє працювали, сина ростили. Поки не з’явився якось у їх домі нежданий гість – справжній батько їх Ігорка. Дружина неабияк зраділа появі того, кого, як вона сказала, усе життя любила до безтями. І досі у вухах її істеричний крик, що Іван їй життя зіпсував, що виховував чужу дитину, що може забиратися на усі чотири боки, що він їм зовсім не потрібний…

Уже згодом Іван дізнався, що Люда розшукала свого коханого у соцмережах і майже рік вони спілкувалися. Він помічав, що дружину, мов підмінили. Стала нервовою, постійні крики і сварки, завжди незадоволена, дратувалася через дрібниці, часто кудись їздила. Іван нічого не запитував, скидав на вікові зміни, а сам все більше замикався в собі.

Мовчки вранці йшов на роботу і мовчки повертався ввечері додому, зачинявся у своїй кімнаті і поринав у світ мікросхем дротів.

Так само мовчки після приїзду «любові всього життя» своєї дружини зібрав речі й пішов… Це трапилося саме у Святвечір, коли усі збираються за родинним столом. Іван ішов вечірнім містом, повз будинки, з яких долинав сміх, повз вікна, у яких світилися різдвяні вогні. Здавалося, що життя немає більше сенсу. Зупинився на мосту, вдихнув морозного повітря, заплющив очі і вже було намірився зробити крок. Туди, де почуваєшся вільним, мов птах, де не пече і не болить, туди, звідки немає дороги назад… Його зупинив жіночий голос.

– Стій, не смій! Не роби цього! –в руку щосили вчепилася жінка, що за мить вискочила з авто. – Не роби цього, чуєш?

В її очах Іван побачив стільки болю, а в голосі було стільки благання, що мимоволі зробив крок назад.

– Тихо, тихо, – жінка поволі відводила його до авто, – тобі треба заспокоїтися. У мене чай є, хочеш?

Іван кивнув на автоматі, хоча слабо розумів, що вона йому каже. – А я їду, час уже пізній, вулиці порожні, а тут бачу, ти… А тут міст і я… – незнайомка наливала чай з термоса тремтячими руками, а Іван просто слухав її, не вникаючи у зміст, і думав: «Який же я не розумний! Ну кому, кому б я зробив гірше? Можливість дихати, слухати, бачити, жити… Хіба є щось дорожче цього?»

А вголос сказав, відпиваючи гарячу рідину: – Дякую, ти просто янголом спустилася в потрібний час. Дякую…

– Пусте, – посміхнулася жінка. – Куди ти тепер? Куди тебе підвезти?

– А ти куди їдеш?

– Я проїздом у вашому місті, тому мушу їхати далі, вперед…

– А не проти такого попутчика, як я? – запитав відразу і, випереджаючи її здивування, додав. – Розумію, думаєш, якийсь псих, але…

– Не думаю, у тебе очі добрі… То що, поїхали?

Ольга завела авто і вже за хвилину вони їхали порожньою трасою. Десь там чекало нове життя, про яке він мріяв хіба у снах.

…Іван закінчив чергову роботу, якраз, коли Ольга зайшла в кімнату. – Ну що, Електронік, обідати будемо? – обійняла чоловіка і покуйовдила чуприну. – Ходімо, борщ і варенички твої улюблені…

Іван поцілував кохану у відповідь:

– Ходімо, мій янголе, ходімо…

Анжела ЛЕВЧЕНКО.

facebook