Кожен рік і десятиліття будь-якого століття мають свої особливості для суспільства і особистості. Хто був молодим у 80-ті, згадає і Афганістан, і Олімпіаду, і 50-річного генсека, і проголошену ним так звану перебудову.
Ми тоді перебували в стані якоїсь ейфорії, весь час говорили між собою, що потрібно перебудовуватись, змінюватись, бо в країні застій і рутина, а починати треба із себе, зі свого мислення й ставлення до навколишнього середовища та один до одного.
Особливо нам, молодим, подобався термін «гласність», тож ми сміливо критикували владу на місцях і знову творили кумира, тепер уже із Горбачова. Моїй колезі Ірині він навіть снився. Я більше не знаю людей, щоб так детально запам’ятовували свої сновидіння, а потім переказували такі довгі сюжети.
Після роботи ми з Ірою вирішили посидіти в кав’ярні, щоб поділитися рецептами пасок на Великдень, який припадав на четверте травня. З діда-прадіда галичанки, ми, звичайно, ніколи не були атеїстками, хоч відвідувати храми освітянам було заборонено, але на наших рідних це табу не розповсюджувалося.
Обмінявшись своїми кулінарно-кондитерськими секретами, почали розмовляти про те, про се. Якось так зав’язалася нитка розмови, що ми знову почали розгадувати Ірині сни, які вже не раз збувалися.
– То правда, що в ніч на п’ятницю сни збуваються? – запитала Іра. – Бо мені таке наснилося, що від того і смішно, й тривожно.
– Спиться та й сниться, – в мене на всі «віщі» сни завжди був один коментар.
– Ти завжди так кажеш. Тобі не цікаво?
– Звичайно, цікаво. То я так кажу, щоб ти особливо не переймалася.
– То слухай. Сниться мені величезний будинок сірого кольору. Хтось мені каже, що то церква для тих, кому заборонено туди ходити, тому на ній нема хреста, щоб не привертав увагу влади, і що там можна освятити великодній кошик.
Я з рідними підходжу ближче, але хтось нам каже, що це не храм, а в’язниця. Через великі вікна ми побачили там людей у білому. Я сказала, що це, мабуть, все таки церква, бо ті постаті в білому – то ангели. Але мама заперечила, мовляв, вони не мають крил, отже, то може бути обман.
Тоді ми вирішили поспостерігати, що там коїться. Так нас застала ніч, але яскраво світив місяць на ту будівлю. Він був величезного розміру. На ньому було видно якісь тіні і плями. Враз круг місяця перетворився на екран телевізора, і появився генсек. Він щось говорив, але його важко було зрозуміти.
Раптом дах будівлі відкрився, як кришка коробки, і люди в білому почали щось кричати Горбачову, але він заперечливо хитав головою. Тоді декілька людей в білому почали вилітати з будинку. Зображення на екрані зникло, місяць почав кружляти навколо своєї осі, зменшуватися, віддалятися і став зіркою. Ми вирішили таки зайти в ту «церкву», подумали, що в’язні не можуть бути в білому. Ті люди показали нам на небо. Ми підняли голови й побачили, що та зірка, що була місяцем, стрімко падає на нас. Люди в білому казали, щоб ми не боялися, бо це і є освячення пасок. І справді, «зірка» скропила кошики і нас водою. Ми втішилися й поспішили додому, але дуже зголодніли і хотіли скуштувати писанку, та коли глянули в кошик, побачили, що всі продукти були дуже брудні. Я розплакалася від образи і пробудилася.
– Якщо плакала уві сні, значить, радітимеш наяву, – резюмувала я.
Було 25 квітня 1986 року, п’ятниця. Дитячі садки тоді вже перейшли на п’ятиденку. Отже, нас чекають два вихідні, з понеділка – Страсний тиждень. У вівторок ми запланували пекти паски, пляцки і тістечка. Словом, ніщо не віщувало біди.
Аж у понеділок вранці ми почули в новинах преспокійний голос диктора про те, що сталося в Прип’яті. Тривога була тільки у тих людей, які не прогулювали уроків фізики і занять із цивільної оборони. Решта народу «нічого не відчувала», отже, ніби нічого й не було, тим більше, що влада заспокоювала, і не всі розуміли, що, насправді, приховувала. Проголошувана гласність пішла коту під хвіст.
