Я ніколи не втручалася в стосунки дочки, тому що вона дуже бурхливо на це реагувала. Вона завжди говорила, що розбереться сама і радила мені займатися своїми справами. Я так і робила. Тепер я винна в тому, що її шлюб все-таки розпався.
Дочка росла в повній сім’ї, у нас з чоловіком були чудові стосунки, за двадцять років шлюбу у нас була тільки одне велике непорозуміння. Але ми завжди вирішували все мирно. У сім’ї було не прийнято підвищувати один на одного голос і обурюватись на порожньому місці. Ми з чоловіком завжди намагалися домовитися і почути один одного. Таке ж правило поширювалося і на дитину.
Але на жаль, характер дочки був не такий врівноважений, як у нас з батьком. У ній проглядалися риси характеру моєї мами. А вона ні сама спокійно не жила, ні іншим не давала.
Після школи донька на щось образилась і пішла з дому, голосно грюкнувши дверима, ми толком не спілкувалися рік. Вона не пішла навчатись тоді, десь працювала, знімала житло з подругою. Сивіти я почала саме в той період. Це нестерпно, коли ти поняття не маєш, що з твоєю дитиною, де вона там. Особливо неприємно від того, що ти знаєш її характер.
Але потім якось поступово все стало налагоджуватися. Вона почала дзвонити, приїжджати, ми стали спілкуватися. Я сподівалася, що вона дорослішає і розумнішає. Я дуже старалася брати участь в її житті, але вона мене постійно відсторонювала, мовляв не втручайся не в свою справу.
Це стосувалося всього – від порад з прибирання квартири до поведінки на роботі. Всі поради не сприймались узагалі, хоча це були саме поради. Вона все ще поводила себе як в дитинстві – інтригувала і чула тільки себе і те, що їй вигідно чути.
Тоді я вирішила, що спілкування з дочкою буде будуватися на моїй позиції невтручання. Адже вона вже доросла дівчинка, це життя їй доведеться жити самій.
Коли у дочки з’явився постійний хлопець, я зраділа. Він робив її якось м’якше, спокійніше, не ідеал, але хоч щось. Їхні стосунки нагадували танго на краю вулкана – в будь-який момент рівне спілкування могло перерости в бурю.
Я бачила, що донька насправді його любить, але характер пальцем не розмажеш, тому вони дуже часто не знаходили спільної мови. Вони зходились і розходились, що мене дуже непокоїло.
Мої спроби якось акуратно натякнути, що вона робить неправильно, дочка сприймала так, що я вважала за краще не лізти і в цьому аспекті її життя. Інакше б вона просто перестала зі мною спілкуватися.
На моє щастя, справа у молодих дійшла до весілля. На ньому дочка просто сяяла, була така легка, така весела. Я бачила, як її обранець м’яко на неї впливає і гасить її випади своєю любов’ю. Мені здавалося, що фраза “створені одне для одного” це про них – вона така у-у-у-х, і він – м’який, спокійний, розважливий. Я дуже вірила в їх шлюб.
Але без проблем молоді змогли прожити близько півроку. В один далеко не прекрасний момент серіал закінчився. Зять не витримав і подав на розлучення. Для дочки це було несподівано. Чоловік, який завжди з нею розмовляв і шукав компроміс, просто зібрав речі, подав на розлучення і поїхав в невідомому напрямку. Майна у них не було, дітей теж, тому розлучили їх швидко.
Дочка в прийшла жити до мене, тому що на той момент залишилася без роботи. Я старанно створювала їй комфорт, розуміючи, що на неї занадто багато всього навалилося.
Вона тиждень проплакала, а потім утерла сльози і вирішила, що це я винна в тому, що її шлюб розпався. Про це вона мені заявила, коли я повернулася з роботи.
Дочку я застала з валізою в передпокої. Вона чекала мене, щоб сказати все, що у неї там на душі було і піти. Виявилося, що я навмисне не втручалася в її відносини і нічого не радила, бо хотіла, щоб вона розлучилася. Вона говорила, що я бачила всі її промахи, але жодного разу не зупинила від необдуманої фрази, не сказала, що вона робить неправильно.
Я намагалася заперечити, що вона мене сама відвадила давати поради, але дочка осідлала улюбленого коника – обговорювати вчинки інших.
Вона ще щось говорила, але суть зводилася до одного – я повинна була втрутитися, наставити її на істинний шлях і зберегти її шлюб. Я цього не зробила, тому я не хороша мама.
Не впевнена, що хочу її тепер бачити. Можливо, я насправді не надто хороша мама, але я втомилася від її поведінки, втомилася бути винною. Шкодую, що в мене лиш одна дитина. Добре хоч племінники є, вони завжди підтримували спілкування і щиро за мене переймаються.
Доньки вже немає, так можливо не рідне рідніше буде.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.