fbpx

Після тридцяти років я чітко зрозуміла, що нічого не відчуваю ні до чоловіка, ні до дітей. Порожньо. З міркувань обов’язку я взяла їх до себе жити, коли ми з чоловіком таки офіційно розійшлися

Я була переконана, що любов можлива лише в достатку. То у юності я думала, що милого усмішка мене обігріє, цілунки наситять, а в обійми я одягнуся, мов у царське хутро. Так думала і так заміж вийшла.

Ще студентами ми були, жили в маленькій кімнаті, де одна кухня на цілий поверх. Ще вдвох нам жилося непогано на вермішелі та хлібі з майонезом, але потім одне за одним пішли діти і я «прозріла».

Виявилося, що не так весело жити в бідності, як то малюють в книжках, бо тоді ти стаєш не схожою на жінку, а на казна-що: ні зачіски, ні одягу, як хижий звір рискаєш, де дешевше купити одяг та їжу, тягнеш важкі сумки, бо тобі нема помочі, адже чоловік так само втомлено тягне ноги з другої зміни.

Діти верещать і вічно щось їм не так – то їжа не така, то на завтра щось в школу треба принести, то у Свєтки чи Павлика є щось таке без чого вони жити не можуть. І то все з дня у день без просвітку. Трохи стає легше, коли діти підростають і тоді можна їх лишати вдома та бодай подумати про те, куди ж далі рухатися.

І ось після тридцяти років я чітко зрозуміла, що нічого не відчуваю ні до чоловіка, ні до дітей. Порожньо. З міркувань обов’язку я взяла їх до себе жити, коли ми з чоловіком таки офіційно розійшлися. Ділити нам не було чого, бо ми й так жили на орендованій квартирі, а на аліменти від нього я не розраховувала.

Я скинула баласт, якщо чесно. Порахувала від кого в родині можна відмовитися, хто тягне її на дно і все. Тільки картала себе, що надто пізно наважилася діяти. Але в той час про себе як жінку, чиюсь кохану чи бажану, я навіть не думала. Без чоловіка виявилося і легше з одного боку, і важче з іншого, але я справилася.

Почалося просто життя, коли намагаєшся видряпатися і ні про що більше не думаєш. Треба виглядати пристойно на роботі – пішла й пофарбувался чи купила щось з одягу. Перша приходила на роботу і остання йшла, тому була в курсі всіх справ і мене помітило керівництво. Далі краща посада і більша зарплата, а далі достаток. Те, про що я так мріяла.

Якось так співпало, що й діти роз’їхалися на навчання і я стала просто неймовірно щасливою – гроші є, ніхто мені над душею не стоїть, чого ще бажати?

Я могла вдягатися в будь-який одяг, який тільки хотіла, але вже було по фігурі, Я могла їсти вишукані страви, але від них я набирала зайве, я могла ходити в театри чи концерти, але мені там хіба гарно спалося та й не було з ким піти.

Садити квіти на дачі я не хотіла, няньчитися з онуками також, слухати плітки подруг теж не було сили, кота заводити теж не планувала, бо не планувала ставати нічиєю служницею, прийняти до себе якогось чоловіка було неприпустимо з тієї ж причини, що й завести кота.

То був звичайний для мене п’ятничний вечір – прийти пізно додому, запарити чай і замовити доставку їжі, вирішили себе побавити і замовила морепродукти. Коли зателефонували з доставки, то я вийшла забрати пакет і чомусь глянула на кур’єра. Хлопчина як хлопчина, нічого за що можна зачепитися оку, ну змерз, бо ж мороз. Я занесла пакет до квартири, розіклала і почала смакувати тими делікатесами, а вони як трава і я не розумію чого так. А потім мене мов пробиває – я згадала. То був такий самий морозний день і ми жили в гуртожитку, якраз дали зарплати і Юрко побіг по піцу, я відмовилася навідріз виходити на мороз, а він побіг і приніс її, весь мокрий від бігу, з червоним носом, але піца була ще гаряча, від пари розмок картон, але ми їли її і сміялися. Як виявилося, я ніколи не їла нічого смачнішого за все своє життя…

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page