Я рано залишилася без чоловіка. Так трапилося. Олежикові тоді йшов одинадцятий рік. Я жила для нього, добре виховала, дала гарну освіту. Щоправда, суттєво допомагали свекри.
І ось тільки цьогоріч, через десять років відтоді, я вирішила дати згоду Івану Григоровичу на одруження зі мною. Рік тому побрався мій син із однокурсницею Лесею, а ще через пів року я стала бабусею внучка Захарка. Молода сім’я проживала окремо.
А мені тільки сорок два. Залишилась у квартирі сама. Старший на сім років Іван Григорович вже давненько упадає за мною. Він подобається і моїй свекрусі. Його дружина також пішла з життя, коли донька була ще школяркою, а зараз вона заміжня і мама двох близняток.
Після весілля мого сина Іван кликав мене йти жити до нього. Але так сталося, що скоріше його донька пішла від чоловіка і тепер мешкає в батька. А через рік я таки зважилася відповісти Іванові згодою, тож мала приготувати романтичну вечерю, засвітити свічки, щоб у такій обстановці ми домовилися, коли подавати заяву до РАЦСу та з ким відсвяткувати наше скромне весілля.
За пів години до умовленого часу пролунав дзвінок у двері. «Ото спішить мій Іван до мене, добре що все готово, тільки свічки засвітити». Але це був не Іван, а син Олег.
– Що трапилося, синку? Чому ти один, без Лесі й Захарка?
– Та пішов я від неї, мамо, – ошелешив мене Олег, – а ти когось чекаєш?
– Я ж казала тобі, що прийде Іван Григорович. А у вас що трапилося?
– Мамо, я зголоднів, – перекушу й тобі все розкажу.
Син з апетитом поласував моїми фірмовими стравами, поскаржився, що дружина не дає йому після роботи відпочити, вимагає, щоб допомагав із домашніми справами. Він навіть не поцікавився, чим пригощатиму тепер Івана Григоровича, тільки сказав, що нам не заважатиме, хоч повернувся додому назавжди.
Іван прийшов із квітами та цукерками, Олег ввічливо з ним привітався. Він давно знав мого поклонника і добре до нього ставився. А я запропонувала нам удвох піти в кав’ярню, щоб обговорити наші справи.
Іван не в захваті був, що ми не залишимося вдвох у квартирі, казав, що треба якось помирити сина з невісткою, бо він бачить, як нелегко його доньці без чоловіка, а внукам без тата. Але я відповіла, що це моя справа, хай його не обходить мій син, я на його боці, адже в усьому невістка винна, сидить вдома з дитиною й нічого не встигає, я ж колись давала собі раду і не заставляла чоловіка до праці.
У той вечір з Іваном ми так ні про що й не домовилися. Наступного дня, прийшовши з роботи, я застала на кухні безлад.
– Олеже, чому ж ти тарілки не помив після себе?
– Я стомився, мамо, я скучаю за сином, а ти дорікаєш мені так же, як Леся. То я краще піду до друга Мишка, щоб всі мені дали спокій.
– Гаразд, заспокойся, зараз щось смачненьке приготую, – я пригорнула його, бо не хотіла, щоб моя дитина десь поневірялася по чужих квартирах.
Після роботи мене зустріла свекруха, ми разом увійшли в квартиру, і остовпіли від побаченого: брудний посуд, розкидані речі. Я пояснила, що то Олег переїжджає, пішов від Лесі, бо в неї важкий характер.
– Та якщо він поводиться, як порося, то сам винен, а не твоя невістка, – розсердилася свекруха, – а ти йому ще й потураєш, та він тобі скоро на голову сяде.
На жаль, свекруха була права. Наступний день виявився ще гіршим. Іван зателефонував, що зайде до мене в гості, зустрів після роботи. А вдома був справжній гармидер: застілля, сміх, музика, танці, Олег обіймав якусь дівчину.
– Ма, то я колег запросив з роботи.
– Чому ж не попередив? До нас Іван Григорович прийшов у гості.
– Та я в себе вдома! – наїжачився Олег. – Хіба не маю права? Я – твій син! А хто такий Іван Григорович?
Що ж мені робити? Після десяти років самотності відмовитися від власного щастя заради сина, щоб і надалі терпіти його посиденьки вдома?
