Толя звично гортає стрічку новин. Далі він зайде на профіль Люби і милуватиметься її новими фото. З роками вона стає все кращою і кращою, все дальшою і дальшою. Поки клопоти на роботі, то можна й не думати про неї. Можна уявляти, що у нього все гаразд – висока посада, купа підлеглих, достаток.
Можна писати красуням і заводити романи зі стажерками. Його життю заздрять всі друзі і заграють їхні жінки. Але в такі вечори самотність налягає, запирає його розум, серце і відкриває перед ним таку порожнечу, що ніщо не може її заповнити. Ніхто, крім неї.
Яка ж вона гарна, яка ніжна, яка сонячна. Її життя проплило перед його очима – ось вона першокурсниця, ось списує в нього екзамен, ночує в нього вдома і ліпить з мамою недільні вареники. Ось сповіщає, що одружується. Потім, що у них буде маленька дівчинка. Далі плаче, що розлучається.
Сьогодні вона написала пост. Цікаво, що у неї сталося?
«Я хочу спростувати всі кліше, що дружби між чоловіком і жінкою не буває. На власному прикладі можу сказати, що маю вірного друга, з яким пройшла через багато поганих подій і багато хороших. Ніколи він не відмовляв мені в зустрічі, не маніпулював зайнятістю чи вимагав щось взамін. Багато секретів не знає моя найближча подруга, але знає він. Не тому, що я не довіряю подрузі, а тому, що завжди хочу здаватися кращою і не можу відкритися в поганих вчинках. Пробач, Алінко. Імені друга не назву, бо ви всі попретеся до нього в друзі, а я ще той власник».
Друг. Друг? Друг! Скільки разів йому хотілося вхопити її на руки і понести далеко від усіх бід, врятувати від болю, від сліз. Оберігати, піклуватися, любити, знати, що вона поруч не лише духовно.
– Доброго вечора. Прочитав твій пост.
– То не про тебе, – почув кокетливий сміх.
– Поговори, – усміхнувся. – Зайнята сьогодні?
– Домашка з математики, тому це надовго.
– Я б приїхав і поміг з математикою.
– Чудово, бо я геть забула всі ті премудрості з відсотками і іксами.
Що ж, він експерт щодо іксів і прогнозування. Пів життя вираховував, коли буде сприятливий момент зізнатися в коханні і от прорахувався. Просто друг. Дочекався.
– Дядя Толік! – жаліється горе-учениця. – Мама геть нічого не розуміє і ще й мене плутає!
– Розберемося, якщо мама приготує ті млинці з полуничним варення, – підморгує малій він.
– Тобі б на ніч вже не їсти, – мацає за живіт Люба, а в Анатолія аж мурашки по шкірі.
– То все шкідливі перекуси і нерви.
– Жінки тобі треба, Толю. Тоді все в тебе буде добре.
– Як скажеш, але без млинців я пояснити математику не зможу. То ж треба наочний приклад з відсотками показувати.
Люба сміється, Мар’янка підморгує, бо теж хоче солоденького.
В квартирі дівчачий безлад і все таке рідне. Він часто тут буває. Він би й навіки лишився, уплітав млинці і пояснював математику.
– То чого ти прийшов. Щось сталося?
– Тобто, математика не достатній привід прийти тобі на допомогу?
– Предостатній. То в тебе все добре?- наливає в бокали вина.
– Ні. Не добре. І давно вже не добре.
– Ти здоровий? Щось серйозне?
– Дуже серйозне. Я прийшов сказати, що не хочу бути для тебе другом, просто другом. Я кохаю тебе всі ці роки. І чекав нагоди… А ти просто жила… Я спостерігав… Я так більше не хочу. Не хочу чекати. Я хочу знати чи вийдеш ти за мене заміж.
Люба кліпала очима, намагалася зігнати набіглі сльози.
– Я вже зневірилася чекати від тебе пропозиції! Думала, що сама тебе проситиму зі мною одружитися!
– О, Боже! Чого ж ти чекала?
– Нагоди!!!
Фото ілюстративне.
