Племінниця аж підстрибнула, коли отримала від діда подарунок. Оля в нас щебетушка, ніколи не вміла щось приховувати і радість свою виказала одразу: почала стрибати по хаті. “У мене буде ноутбук, у мене буде ноутбук” – співала вона радо, а ми з чоловіком повільно сіли. Тільки тоді до мене й дійшло, чого то Вадим так хоче повернутись у місто

Племінниця аж підстрибнула, коли отримала від діда подарунок. Оля в нас щебетушка, ніколи не вміла щось приховувати і радість свою виказала одразу: почала стрибати по хаті. “У мене буде ноутбук, у мене буде ноутбук” – співала вона радо, а ми з чоловіком повільно сіли. Тільки тоді до мене й дійшло, чого то Вадим так хоче повернутись у місто.

— Давай без твоїх оцих закидів і викривлення дійсності. – говорив батько, а сам був кольору стиглої вишні від обурення. – я твої гроші не рахую, нічого від тебе не прошу, то й ти мені тут сцен не влаштовуй.

Вадим слухає мого тата і дивиться тим своїм красномовним поглядом: “А я тобі казав, скільки разів казав. Маєш?” – мовив стиха проводжаючи мого тата очима, – “Сподіваюсь, тепер ми нарешті переїдемо?”.

У мене золотий чоловік і кажу я вам це не заради того, аби похвалитись – саме життя мені довело, що так і є. Вадим мені завжди був опорою і стіною моєю кам’яною, тут гріх не правду сказати.

З’явились діти на світ, то він встигав і заробляти гроші гарні, і про побут наш дбати, і мені з дітьми допомагати: “Мамі треба відпочити” – казав малим повертаючись з роботи.

Забирав дітей і йшов на вулицю гуляти, або до іншої кімнати відводив. Я мала півтори години вільного часу, які проводила у тиші. Могла просто лежати у стелю дивитись, спати, чи ввімкнути телевізор. Байдуже. Головне, що я відпочивала.

Діти виросли і пішли навчатись, як не стало моєї мами. Вони із батьком гарно жили, тато маму і справді кохав, її відхід у вічність сприйняв важко.

Ми з сестрою пробували його підтримати, жили в нього якийсь час. Але він мовчун за вдачею, намагався нас швидше із дому свого у сім’ї повернути.

За два місяці татові стало зле і ледь він за мамою не пішов, добре, що вчасно швидка приїхала. Тато довго приходив до тями, зрештою таки одужав, однак говорить заледве і пересуватись йому важко.

Тоді я й вирішила пожити біля тата, поки йому не стане краще. Хтось біля нього повинен був бути, ми з сестрою це розуміли.

— Нелю, я тобі грошима буду допомагати, – сказала сестра мені тоді, – Просто вас двоє, а я одна на двох студентів мушу заробляти. Пробач, але я просто не можу бути біля тата.

Я те розуміла, тому звільнилась і поїхала. Від сестри грошей не барала, адже розуміла як їй не просто одній.  Вади мій довго сам не побув і вже за місяць переїхав до мене:

— Я й у фермера шофером буду. – сказав весело. – А тобі допомога потрібна, тож я тут буду коріння пускати.

Нам не просто було із татом, бо характер його зіпсувався геть. Він був усім невдоволений і ми не могли і дня спокійного поруч нього пригадати.

Але ми терпіли всі ці роки. Переобладнали дім під його потреби, допомагали йому, тримали господарство, садили город. Цікаво, що жили ми на гроші мого чоловіка, бо тато свою пенсію складав.

А тепер уявіть наше здивування, коли мій батько вручив пухкий конверт із грошима своїй старшій онуці – доньці моєї сестри. Та саме інститут закінчувала, і приїхала вряди-годи навідати діда.

— Ось, доню. – проказав мій батько гордо, – Дід тобі трішки допоможе.

Ми з Вадимом так і сіли, бо не очікували від мого батька такого. Та наші діти від нього і копійки ніколи не отримали, хоча вже скільки років от тут йому допомагають у всьому.

На їхню сторону лиш докори і постійне невдоволення від діда. А от тій, що за кілька років вперше з’явилась – гроші на ноутбук? Згадала скільки ми витрачаємо на аптеку тату і на все необхідне, то аж зле мені стало. Батько міг би і допомогти нам із пенсії, але не став – складав онучці.

Чоловік уже давно просить мене повернутись у місто. Тату моєму значно краще, вже ходить сам, хоч і важко йому це.  Характер у мого батька став нестерпним, не раз він уже нас із дому виставляв, бо ми йому заважаємо. Я ж усе терплю, бо розумію, що то вік і мій обов’язок бути поруч зараз.

Але після отого конверту я вже й не впевнена, що хочу тут залишатись. Набрала сестру розповіла свій жаль, а та мені:

— Розумію, на що ти натякаєш, але нічого вдіяти не можу. Доньці дід подарував. то його воля, я не стану забирати.

От і думаю, а може їхати у місто в свою квартиру? Зрештою, у мене є сестра. Діти в неї дорослі вже і якщо вони батьку дорожчі від нас, то може хай його і глядять. Як скажете?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page