fbpx
Історії з життя
Побачивши зятя Ніна Павлівна зойкнула і сповзла по стіні. Петро кинувся підіймати майбутню тещу, але та дивлячись каламутними очима повторювала: «Це ж ти. Це ж через тебе я тоді!». Договорити не змогла, довелось викликати швидку

Побачивши зятя Ніна Павлівна зойкнула і сповзла по стіні. Петро кинувся підіймати майбутню тещу, але та дивлячись каламутними очима повторювала: «Це ж ти. Це ж через тебе я тоді!». Договорити не змогла, довелось викликати швидку.

Світлана бігала від палати до професора. Під вікнами районки вже чекала машина, аби перевезти недужу Ніну Павлівну у приватну і дуже дорогу клініку з найкращими спеціалістами, а її мама не погоджувалась, хоч плач. Ледь говорити могла, а зрозумівши, що саме зять буде все оплачувати два рази з каталки намагалась втекти. Ніби і доросла людина, а поводить себе мов дитя.

Поговорити і дізнатись чого при погляді на Петра тій стало аж так недобре, теж не можна – плаче і край. Професор просив не турбувати, бо дуже вже сильне у неї потрясіння. Три дні знадобилось аби Ніна Павлівна прийшла в себе і нарешті змогла без сліз хоч слово мовити.

Знала жінка, що донька в місті зустріла дуже і дуже хорошого парубка. Та й який парубок, мужик уже сорок з чимось має. Її донька все кар’єру будувала, не до створення сім’ї їй було, а молодик теж бізнес свій розкручував. Знала Ніна, що при гарних грошах зять і раділа за свою дитину. Не доведеться їй, як Ніні колись свої колготи на дитину перешивати, та вставляти у куплені на два розміри більші доччині туфлики вату, аби дитина два роки могла ходити, бо й не знала, чи заробить ще.

Усе її Світланка зятя не везла знайомитись. Уже зібрались уже й виїхали, а тут якась халепа, чи у нього на фірмі, чи у неї на роботі. А оце якраз у неділю таки приїхали, хоч і без попередження. Хотіли сюрприз Ніні зробити. Ну що ж, зробили! Але ніхто з того не радів.

— Мамо, ну ти чого нас так лякаєш? – щебече Світланка. – І чого не захотіла до найкращих спеціалістів їхати? Дитячий садок, чесне слово. Від тебе такого не чекала.

— Сядь, доню і слухай. Твій оцей Петро… Не дозволю, аби були ви в парі. Не людина він доню. Багато кому лиха наробив, а найбільше мені. – жінка перевела подих. Донці в очі старалась не дивитись, бо ж зараз буде руйнувати її життя, – Ти пам’ятаєш я розповідала, як наш бус із такими ж, як я нелегалами десь у горах спинила машина і обібрали нас тоді до нитки. Так, ось. Головним у них твій Петро був, донечко. Це через нього я оте усе пережила.

Світлана остовпіла. Обличчя одразу стало білим, бо ж зрозуміла усе усе, що мама зараз мала на увазі. Років з двадцять назад втомившись від постійного безгрошів’я її мама подалась до Італії. Зараз заробітчанам легше, а колись пробирались без документів і віз. Позичила мама тоді чималу суму, бо потрібно було віддати за дорогу і мати з собою, аби там на місці отримати роботу. Перестрічали тоді наші буси спортивної статури хлопчаки і всі хто їхали мали їм заплатити. Але мамі особливо не пощастило. Їх там залишили без нічого абсолютно. Приїхавши до Італії її мама ще два роки жила безхатченком, доки хтось не зглянувся і не відвіз до однієї з наших церков. Там уже наші Українки допомогли з усім: влаштували на роботу, одягли і нагодували. Ще два роки мама віддавала борги, бо гроші брала під проценти.

Ввесь той час Світланка жила у тітки, яка їй кожен шмат хліба рахувала. Ще з ранньої весни і до пізньої осені повинна була Світлана тітці усі городи обробити, на полі буряки і соняшник з тіткою сапати, бо « й так маю своїх два роти, а Нінка, ще своє підкинула».

Але навіть не це найгірше. Знала Світлана, що першою ж справою, яку зробила мама повернувшись додому, був похід до місцевої чорної ворожки. Ішла туди Ніна з єдиною ціллю, зробити так, аби отой хто їх тоді перестрів і обібрав, пожалкував, що на світ з’явився. Аби і діти і онуки його не мали спокою на цім світі. Грошей Ніна не жалкувала. Просила стару зробити найчорніше найсильніше.

Світлана поволі підвелась. Тримаючись за стіну вийшла з палати. Вони з Петром не просто так їхали до матері. Світлана була при  надії. У них буде двійня. Двійко дітей від людини, яку вони з мамою згадували лиш лайкою. Двійко дітей, яким рідна бабуся наврочила.

Світлана навіть плакати не могла. Як же ж жити далі?

Як?

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора заборонено. Спеціально для intermarium.news.

facebook