З дружиною ми прожили разом двадцять три роки. Жили як всі: дім, діти, робота. І хоча разом з дружиною старилися, я себе не бачив. Бачив дружину, зморшки біля очей, носо-губну складку, та й фігура після трьох дітей зіпсована.
А на роботі, Світлана, не обтяжена ні чоловіком, ні дітьми. Красива, струнка, все при ній. Та й знаки уваги мені виказувала. На вигляд непомітно, але ми, чоловіки, це відразу відчуваємо. Здавалося з такою жінкою не соромно і на людях з’явитися.
І у нас все закрутилося. Мене не зупиняло навіть те, що я стану скоро дідом. Я почувався молодшим. Я можу ще о-го-го!
Почав затримуватися з роботи, з’являлися неіснуючі відрядження. Весь цей час я був у Світлани. І мені було так добре, що додому йти зовсім не хотілося. Та й Світлана умовляла переїхати до неї. Я зважився.
Прийшов додому, випалив все дружині, що чекала на мене вдома. Думав вона влаштує мені допит зі сльозами і суперечками, але вона мовчки встала, дістала з антресолі сумку, кинула мені. Сказала: «збирайся». І спокійно підійшла до вікна. Відсунула фіранку, розглядала захід сонця. А я, якщо чесно, навіть трохи знітився. В голові уявляв і придумував нашу розмову, що їй скажу, які аргументи надам. А тут, як чужій людині, холодне «збирайся».
Я спеціально голосно тріскав дверцятами шафи, намагаючись викликати у неї, хоч якісь емоції. Але безрезультатно, вона як дивилася мовчки у вікно, так і продовжувала дивитися.
Я зібрав сумку, попрямував до дверей. Обернувся, хотів сказати, що щось типу «прощай» чи «будь щаслива». Але застиг на місці. Мене немов скувало. У вікно продовжувала дивитися моя дружина, моя рідна дружина. Яка подарувала мені дітей. Яка цілими ночами не спала, виховуючи практично одноліток. При цьому оберігала мій сон, мені ж зранку на роботу, як же я буду йти втомлений. Яка не стуливши очей, сиділа біля мого ліжка, коли я нездужав, температурив і мені було зле. Обтирала мене водою, бігала за пігулками, ставила градусник. А я побачив у неї зморшки… Та ці ж зморшки вона заробила через мене. Адже вона мене берегла, а не я її.
Очі защипали. Я кинув сумку і кинувся до неї, до її ніг. Я на колінах, зі сльозами просив вибачення у неї. Ми обоє плакали. Мені не потрібна Світлана. Мені потрібна моя дружина. Адже ріднішого неї на світі, нікого немає. Вона зі мною і в радості і в горі…
Але вона мене не пробачила. Витерла сльози і сказала: «Іди». Благати про прощення було пізно. Я сам своїми руками розбив своє щастя.
Я пішов, зателефонував Світлані, сказав їй, що не прийду, що між нами все скінчено. Орендував дешеву кімнату. Після роботи, ноги самі несуть мене до нашої з дружиною квартири. Дивлюся на вогник у вікні, стає на душі світліше.
Я винен, вину свою не заперечую. В душі жевріє надія, що дружина мене пробачить. І буде все як раніше.
Олександр.
Фото ілюстративне.
