fbpx

Подарували синові машину, їздить його краля. Попросила її мене на огляд відвезти – заявила, що вона не таксистка

Машина у Володі була не першої свіжості, вічно ремонту потребувала. Я кілька разів в холодному поту прокидалася, снилося, що у цього металобрухту то гальма відмовили, то він розвалився на ходу. З чоловіком поговорила, ідею йому підкинула, щоб синові нормальну машину купити.

– Чоловікові скоро 30 років, не маленький, сам заробить і купить, – відповів чоловік.

Заробить він, а як же. Там дружина з нього всі соки тягне, змусила взяти пайову участь у новобудові, свою дитину на нього зіпхала, ще нібито внука нам примудрилася подарувати. Сидить удома, нічого не робить, дитиною прикривається. Володя один працює на двох роботах, а їй все мало. Він одяг собі нормальний купити не може, його «турботлива» дружина з інтернету у все ношене одягає, яка тут нова машина?

Чоловіка дотиснула. Покупку вирішили приурочити до ювілею у Володі. Авто вибрали самі, щоб сюрприз не псувати. Чоловік на себе оформив, на облік поставив, потім ми дарчу написали, з нею до сина на тридцятиріччя приїхали. Чоловік хотів, щоб Володя відразу в ролі покупця рахувався, я не дала – не вистачало ще, щоб наш подарунок при розлученні поділився.

Володя був щасливий, радів, як дитя мале. Подарунок батьків Володиної дружини на тлі нашого був смішним – якась дешева сорочка невиразного кольору. Іншого від них не чекала: там по поведінці доньки відразу видно, які люди її виховали.

Через півтора місяці після святкування ювілею Володі я сиділа з дитиною, яка за документами числиться моїм внуком. Хоч кажіть, що завгодно, не вірю, що син Володін. Ні краплі не схожий – ще півбіди, зі схожістю природи могла пожартувати, зате з нічними гулянками невістки не посперечаєшся, так що сумніви в батьківстві закономірні. Приїхала доглядати тільки через Володю, він попросив, поки його найдорожча з колишнім чоловіком кудись ходила, посидіти з малим.

Коли вона повернулася, я відразу додому поспішила. Попросила сина, щоб він мене відвіз. Ми вийшли на подвір’я, я підійшла до подарованої нами машини, але Володя відкрив водійські двері металобрухту. Я зажадала пояснень.

– Дружина їздить на новій, так для дітей безпечно, сама знаєш, то до лікаря треба, то за продуктами, – пояснив син.

Всю дорогу мовчала, додому зайшла сама не своя: вона життя йому псує, всюди ніс свій суне, він її забезпечує, ще совісті вистачило подарунок відняти! Чоловік, замість того, щоб мене заспокоїти, підлив масла у вогонь:

– Машина Володі? Володі! Хай хоч на запчастини продасть, хай хоч що з нею робить. Не наша справа, хто на ній їздить.

У мене ще з цього приводу обурення в душі не вляглися, як дружина Володі дров підкинула.

Мені треба було на огляд з’їздити, заздалегідь Володю попросила, щоб він мене відвіз. Майже в останній момент син повідомив, що не встигне за мною, сказав, щоб я його дружині зателефонувала. Я так і зробила, подзвонила. Я ж права була: вона возить свою величність на машині, на яку ми з чоловіком своїми силами заробили, а не з чужого гаманця .

Знаєте, що вона сказала? Що вона мені не таксистка!

Я благала Володю, коли він тільки збирався з нею одружитися, що не треба, не потрібна йому така – у неї на лобі написано, що доброта не її чеснота. І шукала вона не чоловіка, а зручне кріселко, щоб ніжки звісити.

Ну нічого, хай поки радіє. Одного разу у сина відкриються очі, тоді подивимося.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page