Дзвонить мені минулого тижня донька:
– Алло, мам, привіт.
– Привіт, доню. Сталося щось? Голос сумний у тебе.
– Так, сталося. – Дарина зітхнула. – Посварилися з Катею. Здається назавжди.
– Та бути такого не може! Ви ж зі школи дружите…
– Вона мені так само сказала.
– Та що сталося?
– Словом, вона дізналася, що у Сергія з’явилася інша. Прийшла до мене і зрозуміла, що я все знала. А я не змогла обманути. Так, кажу, знала. Ну, вона й налетіла на мене. Добра, каже, подруга. Знала, що мені чоловік зраджує і мовчала. А мала відразу сказати. І про дружбу нашу багаторічну згадала також. Ну, а як таке скажеш, мам? Я завжди думала, що в чужі стосунки не варто свій ніс пхати. Тим більше у сімейні. Загалом Катя заявила, що дружбі нашій кінець, тому що вона не може мені більше довіряти. І пішла.
– Ой, дочко. Важко це все. Може, ти й маєш рацію. Була в мене у молодості подруга. Раніше за мене вийшла заміж. І ось я теж дізналася, що чоловік її одну панянку навідує. Зрозуміла, що не можу мовчати.
Як зустрінуся з нею, то тільки про те й думаю, що за її спиною твориться. Ну і розповіла одного разу. А згодом вона мені й сказала, що я, мовляв, її життя зруйнувала. Краще б вона нічого не знала. Чоловік би рано чи пізно залишив ту, і жили б вони як і раніше. А тепер, мовляв, їй немає спокою, і все через мене. Більше ми не спілкувалися. Отак ось, дочко.
– Що ж. Та й історія.
– Не переживай. Катя розумна та розважлива. Все буде добре.
– Сподіватимемося. бувай, мамулю.
Тільки Дарина поклала слухавку, як задзвонив телефон.
“Катя”, – з тривогою прочитала вона ім’я на екрані.
– Алло. Привіт.
– Даринко! Вибач мені! Я розумію, нелегко це сказати. Я на твоєму місці теж, напевно, не змогла б. Це навіть краще, що я сама про все дізналася. А ти… ти просто не хотіла зробити мені боляче.
Даринка почула сльози у голосі подруги.
– Катю, не плач. І теж мені вибач.
– Будемо дружити далі?
– Звісно будемо, Катю!
