Подруга мене попереджала, що так буде, а я тоді аж зітхнула з полегкістю – я буду корисна своїй дитині, але тепер вже геть не хочу бути ідеальною бабусею. А все ось чому

Я завжди жила з донькою і думала, що, коли вона вийде заміж, то приведе зятя до нас і ми знову будемо жити всі разом. Далі підуть онуки і я буду їх бавити, потім діти переїдуть у більшу квартиру, онуки виростуть і хтось з них буде жити зі мною, далі приведе другу половинку і я буду бавити правнуків.

Ось такий у мене був план, доки Галя, моя подруга найкраща, на мене не напосілася.

– Ти при своєму розумі? Та у тебе є шанс ці пару років, поки донька не вернулася назад, пожити на повну! Поїхати кудись, світ побачити, з чоловіком якимось закрутити!

– Яка подорож? Ти про що? На які гроші? Та й тридцять років жила без чоловіка і тепер проживу! Треба мені то дуже.

Подруга тоді очі витріщила. Але мені нічого не казала.

А що тут казати? Так, я тридцять років не мала нікого, а дивлячись, як мої подруги і колеги чоловіків обговорюють, то не бачу в тому й причини для співчуття: у мене цілі нерви, ціла самооцінка і самоповага, і голова не сива.

Але ж то Галя, вічно мусить щось таке учудити, що я потім маю те все на своїй шиї і гаманці вивозити.

Прибігла до мене і каже:

– Я нам замовила будиночки в горах, там акція! Попаримося в чані, подивимося на красу, нап’ємося чаю на травах і не тільки! Збирайся.

Я не хотіла їхати, але ж гори, чан, чай і не тільки… Спакувала невелику сумку, добре, що гроші взяла, хоч тут чуття не підвело.

Ми приїхали, заселилися, краса неймовірна, чай смачний, чан готують на вечір. Гарно ми відпочивали, але я чекала якоїсь каверзи і дочекалася.

За два дні нас просять поїхати.

– Як? Ти ж казала тиждень і акція?, – я вже не дивувалася, хіба тому, що Галя дивується, що все так виходить… вкотре.

– Пані, ви орендували на акції одномісний номер, а взяли два одномісні, от ваші гроші й скінчилися. Ми вже чекаємо інших клієнтів, вони ось-ось приїдуть.

Я пропонувала все оплатити, але власник тільки руками розводив: місць нема. Галя ще довго виясняла, телефонувала, показувала, що він не правий, а я взялася шукати нове житло, бо ніяк звідси не хотілося їхати, але житла не було.

Ми всілися на подвір’ї, бо що ж робити. Власник почав сам телефонувати до знайомих чи місць нема, а ми милувалися горами. Вже й нові люди заїхали. То були чоловіки нашого віку, теж друзі. Вони не відчули напруги, а відчула  я, бо Галя не замовкала шпетити власника за малий шрифт на акції і тоді вони запропонували:

– Пані, давайте ми вам віддамо свій номер і збережемо теплі емоції від відпочинку.

Ми радо згодилися, доплатили власнику за матраци і стали відпочивати вже великою компанією. Ось так я й познайомилася з Романом, він розлучений, діти дорослі, вирішив якось змінити обстановку, бо вже геть не витримує.

І ми отак стали парою. Він переїхав до мене, вирішили перемінити обстановку і прийшлося робити ремонт.

Він вклав свої гроші, все робив своїми руками, а я лиш дивувалася, яка ж я можу бути щаслива!

І ось тут донька:

– Мамо, ми чекаємо на малюка і скоро у нас не буде коштів аби закривати всі наші потреби. Тому я б хотіла аби ми пожили в тебе, ти ж не проти?

Я очима закліпала, бо я ж доньці нічого не розказувала про Романа. Звичайно, що між донькою і ним я виберу завжди її, але як тепер бути з тими коштами, які він вкладав і чи будемо ми надалі парою? Як мені сказати йому про це так, щоб він зрозумів мене? Підкажіть, будь ласка.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page