Я б відповіла, що знайшла спокій, але думаю, що вона просто не здатна зрозуміти, як це було для мене важливо.
Оля – моя найкраща подруга, ми дружимо з інституту і вона була перша, кому я вражено сказала:
– Віктор від мене пішов.
– Господи… Я зараз буду.
Ми просиділи разом цілу ніч, я не розуміла. Як після двадцяти трьох років життя модна залишити записку і просто піти. «У мене інша сім’я. Прощай».
– Як я нічого не помічала, – питала я Олю, а вона не знала, що відповісти.
У нас все було добре, я любила чоловіка і не могла зрозуміти, як це так – розлюбити. У нас ціле життя разом, спільна донька, спільні спогади, спільні друзі, майно, мрії, плани. Все спільне, а тут у нього інша родина? Коли він встиг мене розлюбити, я ж все для нього робила?
В таких роздумах мені минув рік і Оля вже не витримала:
– Я запросила в гості найкращого друга мого чоловіка. Він дуже класний і ти йому сподобалася на фото.
– Оль, ну мені того нащо? Я люблю свого чоловіка і не можу ніяк його викинути з голови, а ти мені когось знайомити?
– От і викинеш. В’ячеслав такий класний! Ти просто в нього закохаєшся.
– В сорок сім?
– Так, як дівчинка і дякувати мені будеш.
В чомусь вона не збрехала.
В’ячеслав справді виявився дуже гарним чоловіком і його увага мне окрилила, він говорив компліменти, дарував квіти і кликав мене на побачення.
– Ну як?, – гордо питала Оля.
– Все добре. Він у мене вже ночує, – шепотіла їй я, що не розбудити В’ячеслава.
Я готувала йому каву, грінки з беконом і яйцем пашот, купила собі хатні капці на підборах, гарний халатик і вся була наче з картинки, вимальована і виглянцована.
Думки про чоловіка кудись випарувалися, бо В’ячеслав дуже вигідно виглядав на його фоні. І я навіть була така щаслива, що бажала щастя і своєму колишньому.
Так минув місяць і другий, все у нас йшло до того, що ми будемо жити разом і тут сталося.
Зі мною щось сталося. Це було раптово: я зайшла у свою ванну і побачила там купу речей коханого, від пінки для гоління до його брудних речей в кошику для прання.
Подивилася на себе, всю таку вищипану, запудрену і відчула як ниють ноги на тих підборах. Захотілося зняти макіяж, зробити собі маску і провалятися в піжамі перед телевізором цілий день. але замість цього я мала бігти в магазин і скупитися, щоб приготувати поїсти. прибрати в квартирі, знову прибрати себе, втиснутися в новий набір, постійно ходити прямо, втягуючи живіт… Я втомилася…
І я попросила В’ячеслава не приходити на ці вихідні і вони були найкращі за останній рік! Я нічого не робила, уявляєте? Ні з собою, ні для когось. Це було таке блаженство!
Я звела наші зустрічі до кількох на тиждень, але чоловік не розумів, чому так і я намагалася йому все чесно розказати:
– Розумієш, я справді нова жінка, але мені інколи хочеться побалувати себе стару, розумієш? Щоб полежати перед телевізором і нічого не готувати і ні з ким не розмовляти та не вислуховувати. Розумієш?
– Ні, якщо ти мене кохаєш, то маєш хотіти аби мені було добре.
– Я люблю тебе, але я також люблю і себе. Розумієш?
– Ти знаєш скільки жінок прибіжать до мене, варто мені лиш пальцями клацнути? Я вибрав тебе і ти вже маєш, любонько, трохи постаратися. Зварити їсти, то багато розуму не треба.
– Прощай.
Я закрила за ним двері і зітхнула з полегкістю. На душі було так легко, не було ні Віктора, ні В’ячеслава, а була лише я і мій комфорт! Я була вільна і щаслива!
А подруга образилася, сказала, щоби ще зрозуміла, якби я чекала на Віктора, але отак самотою ходити і такого чоловіка відвадити – то за межею її розуміння. А я дуже хочу їй пояснити, але вже не маю аргументів аби її переконати, що вона зробила для мене величезне добро. Щоб ви порадили їй сказати аби вона мене зрозуміла?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
