Ми з Юлею одночасно прийшли працювати в новозбудовану школу в гірському селищі. Учительський колектив тут постійно оновлювався, так як із районного центру, звідки родом було більшість освітян, далекувато було щоранку добиратися. Місцеві чоловіки переважно працювали на нафтопромислі, адже тут були найбагатші родовища нафти й газу в регіоні, а жінки – в санаторії-профілакторії для нафтовиків, в кількох магазинах і кав’ярнях.
Юля навчала дітей математиці, я – англійській мові. Ми разом жили на квартирі, разом старанно готувалися до уроків, зарекомендували себе гарними спеціалістками. Батьки випускників 9 і 11 класів вже просили нас стати репетиторками їхніх дітей, щоб успішно склали ДПА і ЗНО.
Комфортно і затишно в колективі ми почувалися, доки не прийшов новий директор, Ярослав Володимирович. У напрузі відтоді були вчителі від 55+ до молодих спеціалістів зі стажем менше п’яти років. Першим навіть на курси вже не давали відрядження, мовляв, скільки вже вам залишилося працювати, а нові педагогічні технології вам вже запізно освоювати, виразно натякаючи, що як тільки пенсійний вік, то «до побачення», незважаючи, що це може бути середина навчального року, і освітяни зобов’язані працювати до середини червня.
Якщо старшим учителям ніби й не було чого втрачати, то молодшим колегам було непереливки, бо вчитель над учителями взявся їх учити, дорікаючи своїй заступниці з навчальної роботи, що вона занадто поблажлива до нас. Шеф потирав руки, коли йому вдалося «піти» на пенсію вчительку четвертого класу Галину Петрівну, яку ми щиро поважали й любили. Вона була така енергійна, невгамовна вигадниця цікавих заходів, що їй ще працювати й працювати. Учителі-предметники, що мали навчати її колишніх учнів у п’ятому класі, раділи, що їм так пощастило. Не один рік на устах колег тільки й чути було: та це ж діти Галини Петрівни, то й не дивно, що такий гарний клас.
Не подобалася пані Галина тільки директору. І на це була причина – його синочок. У четвертий клас зі своєї колишньої школи хлопчик прийшов круглим відмінником, але навчальний рік закінчив з трішки нижчими результатами. Раніше в цій школі ніколи не виділяли вчительських дітей. Як вчиться дитини, так вчиться, ніяких поблажок, тільки об’єктивні оцінки – і крапка. Та Галина Петрівна не врахувала нові реалії. Так як у в перший клас мала йти директорова донька, він і постарався, щоб це була молода вчителька, випускниця інституту.
Якщо старшим учителям ніби й не було чого втрачати, то молодшим колегам і нам з Юлею було непереливки, бо вчитель над учителями взявся нас учити, дорікаючи своїй заступниці з навчальної роботи, що вона була занадто поблажлива до молодих спеціалістів. Найбільше випало вчительці першого класу. Хоч першокласникам ще не ставили оцінок, але дівчина зрозуміла, що хвалити треба насамперед дочку Ярослава Володимировича, а закінчити початкову школу вона має тільки з відмінними оцінками.
Потім директор переключився на нас з Юлею, бо ж у п’ятому класі його син Денис, який найкраще всього засвоїв, що його тато найголовніший в школі. Вчився хлопчик, але ж не найкраще, як того бажав батько. Йому легко вдавалася математика, але з мовами не дружив, особливо з англійською, а винними стали вчителька української з 35-річним стажем та я на третьому році роботи.
Юлі пощастило завоювати прихильність директора. На педраді він найбільше її хвалив, натомість мені говорив, що я, мабуть, не в свої сани сіла, що варто б мені в Юлії Дмитрівни повчитися, як вона гарно пояснює, а предмет цей хоч і найкращий, бо математика – королева наук, але ж і найважчий, не те що іноземна мова, де просто потрібно слова запам’ятати.
Коли Ярослав Володимирович відвідував мій урок, я почувалася “like a fish out of water” через його зітхання, хмикання, посмішки, і це й урок не можна була назвати вдалим. Юля натомість сяяла від щастя. Та, як згодом виявилося, вона просто закохалася в шефа. Знаючи подругу, я впевнена, що вона не посміла б порушити спокій його родини. Але, очевидно, ініціатива була з його боку, і Юля не встояла перед спокусою.
Подруга образилася, коли я їй говорила, що це заборонене кохання, що шила в мішку не сховаєш. Вона пішла з квартири. де ми з нею мешкали. Доїжджала на роботу й з роботи з директором на його автомобілі в той час, як дружина-лікарка добиралася в профілакторій на маршрутці.
Так довго тривати не могло. Таємне стало явним: подружжя розлучилося. Ярослав Володимирович та Юля звільнилися з роботи й кудись подалися вдвох. Автомобіль директор залишив дружині. Тепер вона щодня привозить дітей до школи, вчителів любить і поважає. Ми платимо їй взаємністю. Думаю, вона сина й доньку виховає справжніми людьми. А ви як вважаєте?
