Як тобі це вдається? – з заздрістю питали подруги.
– Дівчата, це як пояснювати, як плавати чи як їхати на велосипеді. Я не вмію фліртувати, я так прощупую чи мені людина підходить чи ні. От і все.
Дарина була абсолютно щира. От вона зараз сидить з подругами в затишному кафе. Навколо люди щось обговорюють, сміються, їдять чи п’ють. Вони зайняті собою, навіть, коли дивляться на іншу людину. В той час в голові крутиться: «Що про мене думають? Чи не застряло нічого в зубах. Чи я гарний/гарна? Як я виглядаю?». Вони бачать в очах інших себе, шукають своє віддзеркалення. І це дуже важливо – знайти людину, яка буде такою як ти. Людину з якою ти почуваєшся невимушено, легко і щасливо.
Колись Даринка, як і всі, придумувала собі образ коханого в найменших подробицях, потім оглядалася навколо, приміряючи на них шаблона. Шаблон нікому не підходив. Тоді вона просто в своїй уяві домальовувала менш-більш цікавому хлопці ті риси, які йому й приблизно не були притаманні. Але ж так хочеться мати стосунки, почуватися особливою хоч для однієї людини. Такі стосунки довго не тривали, що й так було очевидно. Тому вона й далі носилася з шаблоном, поки не зустріла кохання. Шаблон було викинено, бо ж це кохання назавжди! Він був веселий, добрий і симпатичний, принаймні, для неї. Щось в ньому було таке, що не бачила, а відчувала вона. Щось, що не могла пояснити. Вона була така щаслива. Спочатку.
А потім їй почали вказувати на їхню невідповідність, на хто красивіший, хто з якої родини, хто яку має ціль.
Подруги піклувалися про неї, тому всяко наголошували на мезальянсі, бо де ти, а де він. Такого миршавого і ти ще собі встигнеш знайти. Он який до тебе хлопчина загравав – мрія, а не хлопець. А ти що? От перестанеш ти його любити і що залишиться? Подарунки? Квіти? Машина? Квартира? Не треба отак розкидуватися собою направо і наліво, а треба якнайдорожче продати себе.
І вона повірила цьому всьому. Вона була надто вразлива, надто молода і надто довірлива. Вона вірила, що всі хочуть один одному добра. Святослав поїхав закордон і більше вона його не бачила. Вона позустрічалася з «не хлопцем, а мрією» і ще з багатьма іншими, які тільки те й робили, що знищували їй самооцінку. Вона розуміла, що грає в гру, правил якої їй не пояснюють, тому вона завжди програє, і вже заборгувала через те, що зустрілася в кафе, дала телефон чи дозволила провести себе додому. І тоді вона навчилася фліртувати – це був її винахід для самої себе, її броня і захист, її надія на зустріч з своїм відображенням. Тримати на віддалі, але дізнатися якомога більше про свої відчуття про цю людину.
Все починалося з погляду, якщо чоловік їй сподобався. Вона розглядала його детально і з цікавістю. Коли її погляд ловили – жартівливо усміхалася – так, розглядаю, не можна? Подивися й сам. Або приховувала, що дивиться і соромливо опускала очі, все залежало від її відчуттів. Інколи була зухвала, допитлива чи невпевнена, але завжди була собою.
Далі була розмова. Як він говорив, які акценти робив в словах, що саме казав. Це було над важливо, вона знала це з власного досвіду. Якщо її погляд розцінювали як капітуляцію і ліжко, то вона одразу припиняла розмову. Це неандерталець і з ним говорити не було сенсу. Якщо ж це розцінювалося як запрошення до розмови, до знайомства – цю дуель вона любила. Любила, коли ти робиш випад, а він так само реагує, ти затихла і він чекає, він тебе чує. Саме так – чує. Коли прокручуєш в голові кожну фразу, смакуєш її, смакуєш його відповідь, розумієш, що хочеш продовжити цю розмову. Не можеш дочекатися ранку і пишеш повідомлення, звичайно, з жартиком, а він з того боку дякує богу, що ти написала, бо він теж думає про тебе.
Він ловить цей жартик і повертає, щоб показати : «Я теж не можу дочекатися ранку».
Такого вона не ще знайшла.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне(pexels).