Подвір’я густо заросло молодим кленом. Ледь пробралась крізь ті хащі до дверей. Торкнулась і не стрималась. Заридала і поволі сповзла до порогу. «Простіть, таточко і матінко, простіть. Я за все розплатилась сповна. Випила я чашу своїх негараздів до дна. Дозвольте хоч у рідному домі залишитись».
Ключ, як завше, був під килимком. Чиї ж руки його туди поклали після того, як батьків провели у останню путь? Замок одразу й не піддався, ніби й не хотів пускати доньку до рідного дому. Знову просила прощення у цих дверей, у цього замка, у батьків, яких проміняла на євро.
Нарешті увійшла. Тридцять років не була тут, а нічого й не змінилось. Лишень столи після поминок, мабуть, стояли у два ряди посеред світлиці. А так усе так, як і було. З портретів дивляться ще геть молоді батьки. А он і вона з величезним бантом на геть лисій голові. Тут вона з мамою і татом. Захищена, улюблена, обігріта. Чого тобі Ніно не вистачало? Чому в світи повіялась?
Її завше манив закордон. Ще коли малою була в роки союзу мріяла про Францію і Італію. Рідне село не любила усією душею, тому, як тільки виповнилось їй шістнадцять, то одразу поїхала подалі від господарства і городів.
— Прощавайте, – кинула ошелешеним батькам, – Свині і корови, не моє. Я буду у шовку спати, а загрубілі п’яти і сапка не моя доля. – витерла ноги на порозі, так, ніби вступила у щось бридке і рушила у своє щасливе майбутнє.
Ніні соромно, але з батьками вона відтоді не спілкувалась – соромилась. Уже за рік вискочила заміж за синочка якогось партійного працівника і, аби чоловік уже точно нікуди не дівся, подарувала йому одне за одним трьох дітей. Усе аби ніколи не повернутись в село.
Та не був чоловік у неї ідеальним. Сяк так ще тримались одне одного доки тато при посаді був. А потім і свекор і чоловік почали заливати за комір. Терпіти такого Ніна не могла, тому забравши дітей подала на розлучення і розмін житла.
Перебудова, троє дітей і одинока безробітна жінка. Але, навіть тоді коли розмочений сухарик був її раціоном, вона не подалась, як більшість в село до батьків. Ні! Продала свої прикраси і поїхала за товаром.
Три роки таскала величезні сумки. Купи продай. Дістань збудь. Здається тоді навіть не спала ночами, але з бідності таки вишкрябалась. Дев’ятирічна донечка стала меншим за тата і маму. Сусіди інколи наглядали. Так і жила.
До Італії на заробітки поїхала вслід за своєю давньою подругою. Дітей віддала свекрусі. Так і сказала:
— На років з десять. Хоча…
Двадцять років пропрацювала Ніна за кордоном. Усе на щось збирала. Квартира старшій донці, весілля, машина, меблі. Потім все те ж для середнього і найменшого. А потім стало підводити здоров’я. Рятувалась у найкращих спеціалістів там у Італії. А коли скінчились гроші, за останні купила квиток додому.
Дивно, а може й ні. Мама, яка була десь там і щомісяця передавала гроші була її дітям рідною. А тепер геть не потрібною.
— Я за всіх тобі скажу, – з металом у голосі говорила донька, – Нам бабуня за маму була. Тебе ж не було поруч ніколи. Ми й не знаємо тебе. Не знаю на що ти сподівалась повертаючись сюди. Ми чужі були завжди, то нехай так і буде.
Ніна сіла на старе рипуче ліжко. Це ж треба пружинне, а вона й забула, що такі існують. Нічого нічого. Вона лиш трошки спочине і почне усе спочатку. Склеїть своє життя до купи. Головне, що вона вдома.
Автор Анна Корольова.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.