Інна вийшла заміж за шкільне кохання. Це було так романтично. І так незвичайно. Коли хтось питав чи вона заміжня, то вона гордо говорила:
– Так, одружена з шкільним коханням.
Тоді у всіх зволожувалися очі, немов вони бачили єдинорога чи зубну фею. Щось таке міфічне, яке практично не трапляється. Проте, проходили роки, а окрім факту «шкільного кохання» новин не додавалося. Вона понад усе прагнула мати дітей від Матвія, але цього не траплялося. Всі лікарі говорили про її цілковите здоров’я, як і його. Чому не було дітей – була якась загадка.
– Це мені помста світу. Одною рукою бог дав мені тебе, а іншою забрав радість мати від тебе дітей.
– Слухай, мені й так добре з тобою. Мені більшого не треба.
Коли пройшло п’ять років, то надія ще не гасла. Вони просто молоді і все попереду. Коли пройшло десять, то вони все ще були молоді, двадцятишестирічні люди, повні планів і мрій. Але Інна вже не вірила в офіційні методи, а кинулася до народних, до нетрадиційних і до знахарок. Кожен розказував якусь історію, поїв відварами, відправляв на роздоріжжя. Нічого не діяло.
А тоді «найкраща» подруга ошелешила:
– А нащо ти така Матвієві здалася? Навколо повно красивіших жінок, які здатні подарувати нащадків. А ти он вся стелепана, задрипана і непозитивна. Вічно йому нерви тріпаєш. Подумай про це, подруго.
Подивилася Інна на себе і прозріла. Кинулася до косметологів, перукарів, стилістів, фітнес-тренерів. В передчутті компліментів чекала його з роботи, але він цмокав в щоку і сідав перед компом. Інколи помічав, якщо зміни були аж надто кардинальні, але найчастіше просто ігнорував. Почала Інна відвідувати психологів різного пошибу, але толку з того було мало, бо ніяк її самооцінка не піднімалася, а світобачення не змінювалося.
На черговому сеансі масажу, масажистка між іншим сказала їй те, що змінило її життя:
– Боже, яка ви вся зажата, напружена. Ніби не людину масажую, а якусь статую холодну. Таке враження, що життя в вас зовсім нема.
Слова впали в підготовлений грунт – як в ній життя нема, то як вона може дати життя? Оцей початок ниточки вона ретельно розплутувала. Що ж їй колись давало життя? Вона не знала. Матвій був її життям, вона вчилася після школи там, де вчився він, а не там, де вона хотіла. А чого ж вона хотіла? Вже й не пригадає.
– Матвію, я кілька днів побуду в батьків. Люблю тебе.
– Добре, – спокійно відреагував Матвій.
Але так спокійно він не відреагував на її повернення і сповіщенням новини, що вона йде вчитися на дизайнера.
– Я перелопатила всі свої старі речі, коробки, щоденники. Я колись мріяла бути модельєром… Як я любила вирізати з журналів моделі, клеїла… Подивися…
– Ти не застара для цього, – байдуже закрив пожовклу папку.
– Мені потрібна твоя підтримка і розуміння.
– А мені потрібна адекватна дружина. Хоч це ти можеш мені забезпечити?
Вколов. Але вона вірила, що він все-таки її зрозуміє. Вчилася і намагалася все встигнути, а далі пішли такі дрібні суперечки, які крапля по краплі остаточно знищили їхній шлюб. Ставалося дуже дивне – з кожним впевненим кроком до себе і своєї мрії, вона втрачала себе, як його дружину. Протиріччя ставали просто цивілізаційні. Він не хотів бути чоловіком дружини, яка впала в дитинство. Ще хоч би професію обрала нормальну. А то якась швачка.
Ще через п’ять років Інна мала своє маленьке ательє, яке вона переробила з батькового гаражу. Вона працювала там разом з подругою і поки справи йшли добре. Та найпрекраснішим здобутком було те, що вона скоро матиме дитинку від коханого чоловіка Володимира. Так якось склалося, що казкова мрія розбилася, а реальність дала їй підтримку і опору в ньому. Отаке чудо.
Фото ілюстративне.