fbpx

Подзвонили мені в обід, я якраз собі борщику насипала, цибульки молоденької поставила і хлібчик чорний збоку приладнала, тільки ложку до рота, як дзвінок, але ложка вже сама залетіла до рота і я застигла від насолоди.- Ваш чоловік вас не любить, відпустіть його

Я чула слова десь здалеку, бо не могла відірватися від цієї смакоти.

– Ви мене чуєте?

– Угу.

– Ми вже два роки зустрічаємося і він хоче від вас піти! А ви його не відпускаєте, кажете, що у вас серце лусне.

– Угу.

– То лусне?

– Угу.

– То чого воно має лускати. Коли ваш чоловік вас не любить? Ви якусь гордість маєте?

– Угу.

– Тоді віддавайте мені чоловіка.

– Угу.

– Віддаєте?

– Угу.

– Дякую!

– Угу.

На тому кінці поклали слухавку, а я продовжувала прицмокувати біля борщу, додала ще собі сметанки і була на вершині блаженства.

Але не довго я там набулася, бо знову мені зателефонувала кохана мого чоловіка.

– Слухайте, ви не подумайте. Я за вас хвилююся, я ж теж жінка. Ви плачете?

– Чого я маю плакати?

– Бо чоловік йде від вас.

– Слухайте, забирайте, як вам аж так треба. Я не проти. Але ви мені точно скажіть на який час забираєте: день чи тиждень, щоб я собі скорегувала графік. Знаєте. Мрію сісти на дієту, а Віталій вічно вимагає як не картопельку смажену, то пельмені. Яка тут дієта?

– Я назавжди його забираю!

– Добре, добре, то я з завтрашнього дня на дієті. До побачення.

Треба ж, невже мені таки пощастить хоч раз поїхати на озера і гарно відпочити? Як пригадаю всі наші поїздки з Віталієм, коли він знав лиш свої інтереси і заглядав, де горюче і шашлики, а я мала за дітьми дивитися. Час йшов, діти росли, а я все на себе часу не мала, бо ж для родини треба жити.

Здається, мені було сорок років, коли я явно зрозуміла, що Віталій когось має. Хто такому зрадіє? Але ж у нас родина, то що я вже мала робити? Я жінка була ще молода, думала довго, що з життям своїм робити і зрозуміло було одне – на свою зарплату я дітей не витягну, а чужий чоловік мені діти ростити точно не буде.

Тоді й постав мені перед очима друг Віталія, Дмитро. Старий холостяк, своя квартира, гарна зарплата і мене любить – гріх було відмовлятися.

І ми отак собі любенько вже десять років живемо, Віталій нічого не знає і я не знала, що ж з ним робити.

– Коли ти вже його покинеш, – питав мене Дмитро і не раз.

Раніше були відмовки, що діти мають одружитися і тоді вже точно я піду до нього жити, а далі Віталія почало здоров’я підводити і довелося за ним доглядати та догоджати.

– Хто його бідненького захоче, – казала я Дмитрові, – Як тільки хтось на нього поведеться, то я одразу лечу до тебе!

Але ж і хитрун Віталій, як доглядати за ним останній рік, то я, а як любов, то вже два роки та інша. Нічого, головне, що забирає і повертати не буде. Нарешті поїдемо з Дмитром разом відпочинемо на два тижні, а то раніше ледве тиждень відпочивали, бо треба ж було вертатися.

Склала його речі і стала чекати, коли ж він по них прийде.

Винувато опускав очі, щось мимрив і все поглядав на мої руки. А я побажала щасливої дороги і закрила за ним двері, сподіваюся, що назавжди.

– Ви як там, – знову зателефонувала кохана о десятій вечора.

– Чудово, не переживайте. І ще, прийміть мої співчуття, ви наче людина добра, а так вляпалися…

Номер заблокувала, замки змінила, на дієту сіла. Люди мають отримувати те, що хочуть, бо інакше для чого тоді жити на цьому світі. Хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page