fbpx
Історії з життя
Погляд спіткнувся об надщерблену чашку. Червона з білими горошинами, стара, незграбна. Така, як її життя. В серцях кинула чашку у відро для сміття. За нею туди ж полетіли ще кілька подібних чашок, потріскані тарілки, склянки. У серванті посуд не зачепила. Збирала, збирала… Кому потрібен той кришталь, сервізи столітньої давності, стаканчики з «позолоченими» вінцями? Коли з них їсти-пити? В якому світі? – Ти що, помішалася? – заволав Стьопка, побачивши в смітнику купу посуду

Час пік. Народ штурмував маршрутку, як ворожі позиції. Накрапав дощ .. З двома непідйомними сумками Зінаїда ледве втиснулася в автобус.

Всі впритиск стоять – як мішки з картоплею. І ось, коли автобус вкотре різко загальмував, студентки, що стояли поруч, скопом полетіли на бідну Зінаїду.

– Триматися, чи не можете?! – гаркнула літня жінка.

– Вибачте, ми випадково, – сказала одна.

Але Зіна завелася, і на адресу дівчат і всієї молоді посипалася купа звинувачень. І такі ті, і сякі…

– Бабцю, ось дивлюся на вас – ви, напевно, ніколи не були молодою, – сказала та, що вибачалася спочатку. – Не носили спідниць, не любили, не жартували. З пелюшок були злою пенсіонеркою.

Дівчата дружно розреготалися. Ще кілька секунд тому їм доводилося вислуховувати невтішну «правду» про себе, але тепер вони морально раділи.

Зіна миттєво прикусила язика. Вона ще не пенсіонерка. Просто виглядає так…

На своїй зупинці ледве витягла сумки. І відчула до себе жалість. Прямо в очах засльозилося… Зачепила її та дівчина. Переступивши поріг квартири, жінка грюкнула сумками біля порога.

– Степане, – гукнула чоловікові, – занеси все на кухню.

– Почекай, дай подивитися, що депутат скаже. Так, так, як же правильно говорить … Пора про людей подумати, – чоловік прилип очима до телевізора.

– А про мене ти коли-небудь подумаєш? – знову заводилася Зіна.

– Мамо, чого ви репетуєте? – виглянула зі своєї кімнати донька.

– Скажи своєму, щоб сумки в кухню заніс.

– Славко спить.

– Напрацювався?

– Та годі тобі. Шукав, шукав він роботу…

– Що чоловік, що зять – не чоловіки, а… – злобно кинула Зіна і потягла свою ношу на кухню.

Розбирала сумки, а з голови не виходили слова дівчини…

Як це вона не любила? Любила! Коли за Степаном у ​​річку пішла, хоча не плавала. Був першим хлопцем на селі – знала б тоді, що ледар… І в молодості красунею була. Одна коса чого вартувала. Це тепер – хімія на голові.

І спідницю носила, та не аби яку. Батько не раз лаявся, що колінами «маячить». Бувало, виходила з дому в довгій сукні, а у подружки, перед танцями, переодягалася в легкий варіант…

Все життя Зіна догоджала Стьопі. Сама винна, що так привчила. А тепер розклеївся чоловік. На одній роботі довго не втримається. «Важко» йому. І на дачу не витягнеш. Зате перед телевізором ночував би. Нічого в дім не приніс. Якби не батьки, то тулилися б в малосімейці…

І донькою пишалася. Усе найкраще їй. Вивчила. Зараз – медсестра. Але так на роботу скаржиться, ніби вагони розвантажує. А зятька привела… Щоб йому! Роботу півроку шукає. На маленьку зарплату не йде, а велику не пропонують. Донька на свою виручку сім’ю утримує. І Зіна…

Так і живе – для чоловіка, для доньки. А тепер ще й для зятя. Власне життя щодня відкладає на завтра. Не помічає, як час пролітає. І якби зараз її не назвали пенсіонеркою…

«Що буде на вечерю? – запитав чоловік. – Чогось смачного хочеться».

І це Зіну добило. Не знала, до чого причепитися, щоб виплеснути злість і гіркоту. Погляд спіткнувся об надщерблену чашку. Червона з білими горошинами, стара, незграбна. Така, як її життя. В серцях кинула чашку у відро для сміття. За нею туди ж полетіли ще кілька подібних чашок, потріскані тарілки, склянки.
У серванті посуд не зачепила. Збирала, збирала… Кому потрібен той кришталь, сервізи столітньої давності, стаканчики з «позолоченими» вінцями? Коли з них їсти-пити? В якому світі?

– Ти що, помішалася? – заволав Стьопка, побачивши в смітнику купу посуду.

– Будеш їсти з нового!

– Я що, пан ?!

– Я б тобі сказала, хто ти… не шастай під ногами.

Від перепалки прокинувся зять. Поцікавився, що трапилося. Але теща кинула такий погляд, що того моментально як вітром здуло.

Сімейство вляглося спати, а Зіна сиділа на кухні з чашкою холодного чаю: «Неправильно я живу…»

Правду сказала дівчина в автобусі. Не жінка, а загнана коняка. Руки потріскалися, адже не вміє на городі в рукавичках працювати. Крем собі шкодує купити. В перукарню ходить не коли треба, а коли дуже треба. А як дівкою була, то і собі, і подружкам красу наводила…

Вилила холодний чай. Сполоснула чашку. Витерла сльозу…

***

– Збираєшся на дачу? – вранці запитав Стьопка. – Зараз субота ж. У маршрутці буде багато людей.

– Нікуди я не їду. Справи є.

– Це які? Уже капусту час зрізати. Квасити.

– Треба? Їдь, збирай і заквашуй. Зять тобі на допомогу!

Стьопка ошелешено дивився на дружину. Зіна попрямувала до дверей.

– А сніданок?.. – пробурмотів услід.

Зіна йшла по вулиці і думала: треба наводити порядок…

Підійшла до магазину одягу. Подивилася обережно на своє відображення у вітрині. Ні, спочатку краще позбутися хімії на голові. Потопала в перукарню поблизу.

– …У вас гарне густе волосся, навіщо ви його так псуєте? – запитала молода дівчина-перукар. – Що будемо робити?

– Щоб було… хоч що-небудь. На ваш смак.

– Вашу сивину зробимо елегантною. Колір зараз підберу. Вкорочу тут все… Вам піде. Ви чимось схожі на мою маму. Я їй такі модні зачіски роблю!

– Напевно, ваша мама молодша за мене.

– Я пізня дитина. Мама вже на пенсії. Але любить виглядати красиво. То що, експериментуємо?

– Може. І ще брови трохи підправити… – здається, Зіна потихеньку набиралася сміливості.

Минула незліченне кількість хвилин… Зіна закрила від несподіванки очі. Із дзеркала на неї дивилася інша жінка. Молодша. З незвичайним відтінком волосся. З незвично короткою стрижкою. Майстерно укладеною. Тільки одяг не підходив до нового образу.

Дівчина-перукар приємно посміхалася:

– Подобається?

– Дуже! Яка ж ви розумниця… Дякую вам!

Пізніше і в гардеробі обновки з’явилися.

Стьопка підозріло дивився на дружину. З якої радості такі «реформи»? Зять не міг зрозуміти, чому теща раптом змінила імідж. Донька зважувала, скільки все це коштує.

А Зіна не збиралася нікому нічого пояснювати …

Автор: Маруся.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page