Поглянула на доньку, шукаючи підтримки, але та дивиться на свого чоловіка закоханим поглядом, видно що пишалась ним. Тобто, те рішення вони прийняли разом і от тепер мені до відома доводять.
Коли я відмовила, зять не прощаючись вискочив у двері донька хмикнула і за ним попрямувала. Бачте, вони все розпланували, вже все вирішили, от тільки я своїми словами їм усе догори дригом перекинула і сплутала плани.
У свої шістдесят п’ять, і я не перший рік живу на самоті. Донька Олена — моя гордість і радість. Вона вже доросла, заміжня, задавалось, розсудлива жінка.
Але з тією квартирою в якій ми всі колись жили вийшло суцільне непорозуміння. Як на мене, то та квартирка невеличка затишна хоча й без сучасних зручностей.
Донька часто називала її халупою, але чоловік, світла йому пам’ять, цього терпіти не міг. Він завжди нагадував, яке це було щастя для нашої сім’ї отримати ту квартиру від заводу. Вона дісталась йому у спадок, а тепер, уже після того, як його не стало перейшла до мене.
Почалось із того, що минулого року моя Олена вийшла заміж. Я, не вагаючись, запропонувала їм переїхати до тієї квартири. Для молодої сім’ї вона мала стати стартом.
Спершу вони були вдячні, говорили про євроремонт, плани облаштувати житло. Але невдовзі почали думати про переїзд в орендоване житло аби ту здавати. Тепер же Олена й її чоловік Олексій прийшли до мене з новим планом.
— Мам, нам треба цю квартиру продати, взяти кредит на нормальну в новобудові. Ну не в цій халупці ж дітей ростити, — заявив Олексій, як завжди впевнено, навіть трохи нахабно.
Я подивилася на доньку, що сиділа поруч. Вона пишалася ним, це було видно з її очей.
— А гроші на те, аби віддавати кредит звідки братимете? — запитала я, намагаючись приховати тривогу в голосі.
— Мам, ми все порахували. У нас гарні зарплати та й ти на пенсію поки не плануєш виходити. Як скласти три зарплатні до купи, то вистачить і на життя і на внески. Ти ж нам допоможеш, – додумалась таки запитати донька, – Зрештою, куди тобі ті гроші витрачати?
— Послухайте, діти. – ледь стримуючись кажу, – Ця квартира для мене більше, ніж стіни й дах. Вона дісталась нашій сім’ї від батьків. Я її не віддам так легко, та й з якого дива? Заробіть на перший внесок поки є де жити, а коли придбаєте собі квартиру, то цю я зам в оренду і тими грішми будете кредит закривати.
Зять скривився, наче я запропонувала щось вкрай обурливе і не розумне.
— І який сенс нам роками джити у цій квартирці, якщо вже зараз можна спокійно узяти більшу? Що за логіка така дивна?
Я не могла повірити, що зять, якого я прийняла, якому гнамагаюсь допомогнти говорить так.
— Значить, ти не готовий заробити на кращу квартиру, а от моя логіка і те, як я намагаюсь вам допомогти для тебе дивина, так? Продавати квартиру я не буду, якщо вже так вам не зручно у ній – з’їжджайте. Я здам в оренду, мені гроші не зайві. Крапка.
Вони пішли. Відтоді не дзвонять, не приходять. Навіть на мій день народження Олена не привітала. Хоча, у тій квартирі досі живуть.
А я не можу наважитися першою зателефонувати. Увечері я переглядаю старі фотографії. На них Олена ще маленька, бігає по нашій хаті, а поруч — мій чоловік. Він завжди казав: “Машо, пам’ятай, донька — це наше все. Але себе ти теж маєш берегти”.
Чи правильно я вчинила? Чи варто було поступитися заради її щастя? Зрештою, ця квартира мені вже не потрібна. Але мені лячно, що як тільки я піду на поступки, Олена з Олексієм не будуть цінувати тгго що мають, пустять усе за вітром.
Можливо, це моя гордість говорить зараз. Можливо, зять таки розумно каже – чого жити у маленькій квартирі зараз, якщо можна придбати більшу.
Завтра я зателефоную. Попросити вибачення важко, але, мабуть, це потрібно. Бо родина важливіша за будь-які стіни. А може не варто?
Ох, як би мені вчинити, аби все було вірно?
Головна картинка ілюстративна.
