Дощ восени — це звичне явище, але чомусь Люба сподівалася, що ця осінь буде сухою. Погода і справді була не по-осінньому теплою і сонячною, ніби знала, що на дощ у Люби просто немає в що взутися.
Люба довго перебирала своє старе взуття, сподіваючись знайти щось підходяще, але вибір був між майже літніми черевичками та старими осінніми черевиками, яким було років вісім.
Ще навесні у майстерні з ремонту взуття їй порадили їх викинути, бо ремонту вони вже не підлягають. Жінка сподівалася, що за літо щось вигадає, але не вийшло. Її мізерної зарплати ледь вистачало на найнеобхідніше. У Люби був чоловік, але заміжньою вона себе ніколи не відчувала, бо звикла все робити сама.
Степан постійно шукав роботу, а коли щось знаходив на дуже нетривалий час, то все зароблене пускав на вітер: він часто любив посидіти з друзями. Люба не раз думала про розлучення, але хотіла зберегти шлюб заради сина. Діма був її надією та радістю. Намагався добре вчитися у школі, щоб зайвий раз не засмучувати маму.
Обіцяв, що як виросте, то купить мамі будинок та автомобіль, щоб вона не ходила пішки, бо не раз бачив, як мама несла з магазину дві великі сумки з продуктами. Хотів допомогти, але мама відмовлялася, мовляв, ще малий. Вранці Люба все-таки взула свої старі черевики та пішла на роботу. Дощ зробив свою справу, коли жінка поверталася додому, то лівий черевик просто розвалився.
Ноги були мокрі, як і очі – від сліз. Дмитро повернувся додому пізніше, ніж звичайно, в руках у нього була коробка із новими жіночими черевиками.
— Мамо, це тобі, – протягнув коробку Любі. Жінка дивилася і очам не вірила – у коробці була нова пара взуття, якраз її розміру. Запитань було більше, ніж відповідей.
— Сину, а звідки в тебе гроші?
— Мене вчора на вулиці зустрів дядько Петро, привітав з іменинами, і дав гроші, щоб я купив собі щось потрібне. Але я вирішив, що це буде тобі потрібніше. Дядько Петро – рідний брат чоловіка. Свого часу вони попросили його стати хрещеним батьком для Діми, і він згадав, що нещодавно у Діми був день Ангела, то й вирішив привітати хрещеника.
— А як ти з розміром вгадав, синку?
— Це було не складно, я взяв із собою твої старі туфлі, а тітонька в магазині мені допомогла, – посміхнувся Діма. А потім серйозно додав: — Ти вибач, що вони не дорогі, на інші грошей мені не вистачило. Але коли я виросту, обов’язково куплю тобі найдорожчі та найкращі черевики, мамо!
