Я стояла біля розкладу пар, намагаючись розібрати розписані від руки зміни, коли хтось легко торкнувся мого плеча.
— Перепрошую, чи не підкажете, де тут найближча аудиторія з вищої математики? — пролунав приємний низький голос.
Я обернулася і одразу потонула в карих очах незнайомця. Він усміхався відкрито, тримаючи в руках цупкий блокнот і куртку, перекинуту через лікоть. Його звали Марком. Він перевівся до нашого закладу лише тиждень тому з іншого міста й тепер щиро блукав заплутаними коридорами старого корпусу. Ми проговорили майже годину, сидячи на дерев’яній лавці під розлогим каштаном. Відтоді наші дні перетворилися на суцільну казку. Ми пили гарячу каву з паперових горняток у парку, готувалися до семінарів у читальній залі бібліотеки та гуляли вечірніми вулицями, коли ліхтарі тільки починали мерехтіти в сутінках. Я відчувала себе найщасливішою людиною у світі, бо Марк розумів мене з півслова.
Минуло кілька місяців, і я вирішила, що настав час зробити найважливіший крок — познайомити Марка з мамою. Тим паче, останнім часом мама дивно змінилася. Вона ніби скинула з плечей кілька десятків років. Почала частіше усміхатися, купувати яскраві сукні, які раніше навіть не приміряла, і весь час напівпошепки наспівувала якісь мелодії на кухні. Я раділа за неї, думаючи, що самотність нарешті відступає з нашого затишного будинку.
Поки я вибирала слова аби сказати мамі, що вона скоро може стати бабусею, сталася подія, яка перевернула все моє життя.
Я йшла по парку, як раптом помітила знайому постать. Це була мама. Вона йшла алеєю легкою, майже летючою ходою, тримаючи в руках паперовий пакет із випічкою.
Я хотіла покликати її, але раптом з-за рогу вигулькнув Марк. Він широко розвів руки, підбіг до мами й міцно її обійняв, піднявши в повітря, а потім ніжно поцілував у щоку. Вони сміялися так невимушено, ніби були єдиним цілим у цьому величезному місті.
Мене мов ошпарило окропом. У грудях різко стиснуло, дихання перехопило, а перед очима все запливло сірою пеленою. Ноги стали ватяними. Як він міг? Мій коханий, мій найрідніший хлопець обіймає мою власну маму?
Повернувшись до гуртожитку, я закрилася в кімнаті й проплакала всю ніч у подушку.
Марк писав повідомлення, дзвонив десятками разів, благав про зустріч, питав, що сталося. Але я навіть слухати нічого не хотіла. Я заблокувала його номер у телефоні й перестала відповідати на мамині дзвінки, вирішивши навіки викреслити їх із життя. Осінні вихідні здавалися сірими та порожніми. Я сиділа на підвіконні в кімнаті гуртожитку, дивлячись на дощ за вікном, і відчувала лише гірку пустку всередині.
Минув тиждень. Я якраз поверталася з лекцій, коли побачила біля входу в гуртожиток знайому постать. Мама сиділа на дерев’яній лавці, згорнувшись і тримаючи на колінах важку сумку з продуктами, які завжди збирала для мене. Вона виглядала такою тендітною та змученою.
— Донечко, чому ти не приїжджаєш? Я хвилююся, не сплю ночами, — промовила вона тремтячим голосом, підводячись назустріч. — Ось, домашнього всього тобі привезла…
Я зупинилася в кількох кроках від неї. Відчуття образи й зневаги перемішалося в мені з такою силою, що стримуватися більше не було жодних сил.
— Не прикидайся! — випалила я, дивлячись їй просто в очі. Голос мій зривався на крик. — Не треба цих театрів! Я бачила вас на алеї. Як тобі не соромно, мамо? Молодий, гарний хлопець, а ти… Ти знайшла собі розвагу за моєю спиною! Я все знаю, можеш не виправдовуватися!
Мама широко розплющила очі, а по її щоках миттєво покотилися сльози. Вона прикрила рот рукою, ніби намагаючись стримувати ридання.
— Боже мій, донечко… Ти все не так зрозуміла… — ледь чутно прошепотіла вона, безсило опускаючись назад на лавку. — Сідай поруч. Нам давно треба було поговорити, просто я боялася, не знала, як знайти слова.
Я сіла на край лавки, схрестивши руки на грудях, відвернувшись голову.
— Пам’ятаєш, я ніколи не розповідала тобі про своє минуле? — почала мама тихим, надломленим голосом, дивлячись кудись у далечінь перед собою. — Колись, багато років тому, я залишилася зовсім одна у світі. У мене був коханий хлопець, але він мене покинув, коли дізнався, що у нас буде дитина. Але тоді обставини склалися так жахливо, що я не мала ні даху над головою, ні шматка хліба, щоб дитину прогодувати. Я написала відмову, але завжди залишала свої дані, залишала всі контакти, сподіваючись колись повернутися за ним, коли стану на ноги. Але роки йшли, я переїхала в інше місто, народила тебе, моя рідна, і весь цей біль носила глибоко в серці. А нещодавно він сам знайшов мене. Мій син. Марк.
Я завмерла. Слова матері падали на мене важким камінням, розбиваючи вщент усі попередні думки. У горлі пересохло, а серце на секунду зупинилося.
— Хто? — ледь вимовила я, дивлячись на маму широкими від жаху й несподіванки очима. — Марк? Твій син? Мій… брат?
— Так, донечко, — мама плакала вже не ховаючись, витираючи сльози. — Він розшукав мене, бо ніколи не вірив, що матір кинула його просто так. Я була така щаслива, не могла повірити своєму щастю, що моя сім’я знову збирається докупи. А він хотів познайомити мене зі своєю дівчиною.
Я сиділа нерухомо, відчуваючи, як по спині біжать мурахи. Усі образи, ревнощі та злість розвіялися за одну хвилину, залишивши після себе лише сором за власні слова. Я затулила обличчя долонями, а на очі навернулися гарячі сльози.
— Мамо… Але ж… він мій коханий! Ми зустрічалися кілька місяців, ми планували наше майбутнє! Як я тепер подивлюся йому в очі? Як жити з цим далі?
Мама здивовано подивилася на мене, її очі злякано розкрилися.
— Тоді я маю відкрити тобі ще одну таємницю, моя хороша, — тихо промовила вона. — Коли я приїхала в це місто багато років тому і влаштувалася працювати, я зустріла твого тата. У нього вже була маленька донька від першого шлюбу — його жінка тоді кудись поїхала шукати кращого життя за кордоном, а згодом зовсім зникла, залишивши чоловіка самого з дитиною. Ми побралися, і я виховувала ту дівчинку як рідну, віддаючи всю себе, радіючи кожному дню, що у мене є затишний дім і дитина.
Я пильно дивилася на маму, намагаючись збагнути зміст її слів, поки вона продовжувала гладити мою руку.
— А за якийсь час твій батько теж пішов шукати ту свою колишню дружину — чи то щоб розлучення оформити, чи то щоб якісь папери забрати… та так і не повернувся, пропав безвісти. Я залишилася з малечею сама. Виховувала її як свою. Тою дівчинкою… була ти, Іринко.
Я дивилася на маму й не вірила власним вухам. Повітря застрягло в горлі.
— Тобто… я тебе не народжувала, — м’яко продовжувала мама, гладячи мене по руці. — Але ти для мене найрідніша у світі. Я виростила тебе з маленької. А Марк — це мій рідний син. Ви геть чужі люди.
Вона зітхнула й легенько обійняла мене за плечі.
— Ви можете кохати один одного, можете бути разом, якщо бажаєте.
Я обійняла маму, вона просила в мене пробачення, що так довго тримала ці таємниці в собі. Але я не мала зо що їй пробачати, бо я була неймовірно щаслива.
