Софія сиділа за кухонним столом, гортаючи квитанції й рахунки. Її пальці ледь тремтіли, а рядки на паперах розпливалися перед очима. Ситуація на роботі стала просто нестерпною. Треба було звільнятись але за що жити?
— Максим! — покликала Софія чоловіка. — Можеш підійти на хвилинку?
З’явившись у дверях кухні, Максим невдоволено зморщив брови:
— Що там таке? Я футбол дивлюся, не бачиш?
— Послухай, — Софія простягнула йому лист із банку. — Мені потрібно звільнятись. Я не можу більше там і дня працювати, але чим рахунки оплачувати потім? Комунальні, кредит на авто.
Максим пробіг очима квитанції і байдуже знизав плечима:
— Ну і що? Розбирайся сама, раз так вирішила.
— Як це «сама»? — Софія схопилася зі стільця. — Максиме, ти ж мій чоловік! Мені потрібна підтримка, допоможи!
Чоловік лише скривився:
— А до чого тут я? Твої проблеми — тобі й вирішувати.
Софія дивилася на Максима, не вірячи власним вухам. За п’ять років шлюбу вона безліч разів виручала його родину. Коли батькові Максима знадобилися кошти, адже той занедужав — Софія продала свою машину. Саме на нову вона і взяла кредит.
Коли треба було зробити ремонт у батьківській оселі — знову ж таки вона знаходила гроші. І завжди робила це з власної волі, без ниття чи претензій.
— Максиме, — спробувала вона говорити спокійно, — я ж усім серцем допомагала твоїм рідним. Невже ти не можеш.
Та він не дав договорити дружині:
— А вони допомагати просили? Тепер сама викручуйся.
У двері подзвонили. На порозі з’явилася матір Максима — Любов Степанівна. Її строгий погляд однаково вмів налякати і дворічну дитину, і здоровенного дядька.
— Що за галас? — запитала вона, проходячи на кухню. — Знов стосунки з’ясовуєте?
— Мамо, уявляєш, — Максим кинув папірець на стіл, — Вона хоче допомоги! А сама звільнятись надумала. Я мушу кредит платити, комунальні за її квартиру.
Любов Степанівна подивилася на невістку з підкресленим презирством:
— І що тепер? На руки чоловіка все скинеш? Грошей на батьків далі не даватимеш?
Софія відчула, як у неї червоніють щоки:
— Любове Степанівно, мені потрібно звільнитись і знайти нову роботу! Мені потрібна підтримка сім’ї!
— Сім’ї? — свекруха пирхнула. — А коли ти нам допомагала, хіба ми були для тебе сім’єю? Ти хотіла похизуватися своєю «щедрістю». Хто тебе просив?
Софія безпорадно зиркнула на чоловіка, але він удав, що терміново мусить перевірити повідомлення в телефоні. Вона ж нічого ніколи не вимагала взамін, просто робила все від щирого серця.
— Власне, — свекруха витягла з торби пачку паперів, — ми з батьком вирішили дах на дачі міняти. Там приблизно 50 тисяч знадобиться.
Софія ледве стрималася, щоб не заплакати:
— Ви серйозно зараз? У мене зараз з грішми буде туго, ось, прошу чоловіка комунальні оплатити, а ви про ремонт?
— А що тут такого? — заговорив Максим. — Ти ж маєш заощадження. Чи для нас тобі знову грошей шкода?
— Так, маю! — голос Софії задрижав. — Допомагала бо вважала вас рідними. Бо була певна, що й ви в тяжку хвилину мене підтримаєте.
— Ой, починається концерт, — зітхнула Любов Степанівна. — Максику, чуєш? Я ж казала: вона демонструвала щедрість заради похвали, а не через доброту.
Максим наморщив лоба, наче хотів щось відповісти, але обрав мовчання. Софія зрозуміла: від цієї розмови їй стає лише важче. Їхня «сім’я» ніколи нею не була.
І тут свекруха додала «фінальний акорд»:
— Викручуйся, якщо можеш, а нашу родину не втягуй у свої негаразди! Мій син не буде оплачувати тво рахунки. Квартира ж не його.
Софія, знесилена від такої зневаги, вийшла у спальню. Перекручувала в голові спогади: як вона тижнями доглядала свекра, возила його по спеціалістах; як не раз оплачувала нову плитку для ремонтів; як співчувала та оберігала. А тепер. Ось така «вдячність» і це у ситуації де потрібні якісь п’ять тисяч гривень.
Наступного ранку Софія зібралася з духом і звільнятись. Напевне, саме завдяки тому що голова була зайнята ситуацією в сім’ї на роботі все пройшло легко. Вона навіть вимовила начальнику усе що накипіло, хоч і розуміла, що все залишиться як було, справедливості вона не діжде і взагалі на її місце 40 охочих.
Повернувшись, Софія почула голос зі спальні. Максим тихо розмовляв із матір’ю:
— Мамо, а що робити? Може, допоможу їй? Все ж таки дружина. Та й живу я у неї. Так, мамо, ти права. Я розумію, що воно не моє. Так, мамо мені не треба чужі клопоти, хай сама викручується
Ноги в Софії підкосилися. Вона стояла, притулившись до стіни, ледве дихаючи. Ось і все, на цьому шлюбу кінець.
— Зроби гучний зв’язок. – сказала чоловіку владним голосом, – Дякую вам, Любов Степанівна. – сказала на всю кімнату, коли чоловік виконав її прохання, Дякую за те, що зняли з моїх очей рожеві окуляри. Я вважала нас однією родиною. Я була щиро переконана, що й любов, і турбота взаємні.
— Ти що, дорікаєш? — почувся голос свекрухи.
— Ні, — Софія сумно усміхнулася. — Зовсім ні. Просто зрозуміла: справжню любов не можна «купити» грошима чи подарунками. Дякую, що показали мені це.
Тієї ж ночі вона зібрала частину речей чоловіка і вже наступного ранку попросила його відбути за пропискою – до матері. Того ж дня вона подала документи на розлучення.
Софія активно шукала роботу, мала кілька пропозицій, аж тут зателефонував колишній роботодавець:
— Софіє Олексіївно, я маю до вас серйозну розмову. Куди я можу під’їхати, аби з вами поспілкуватись.
У Софії аж ноги підкосились. Ще одна неприємність? Йшла на розмову, ніби в останню путь. Аж кола темні перед очима через події усіх цих днів:
— Софіє Олексіївно, я мушу вибачитись. Як керівник я припустився помилки, не тримав руку на пульсі. Я почув вас і почав перевірку. Ви праві, ваш безпосередній керівник, слабо сказати некомпетентний. У відділі одні куми брати і сестри двоюрідні. Ви повернетесь? От тільки як керівник відділу.
Софія не погодилась, адже розуміла, що не має потрібної кваліфікації і точно не створена для керівної посади. Натомість порекомендувала колишню колегу, яку вижила попередня керівниця. Вже наступного понедіока Софія повернулась у свій старий офіс але в новий, дружній колектив.
А Максим ще тричі хотів повернутись. Доводив, що був правий і що не мав виплачувати забаганки дружини тільки тому. що вона надумала звільнитись із якогось дива.
Ту сторінку життя вона таки перегорнула. Все ж таки за темною смугою завжди йде біла і широка.
Головна картинка ілюстративна.
