fbpx

Потік квітів і подарунків не скінчився навіть через рік нашого спільного життя. Щоденно ми з Леонідом десь гуляли, розмовляли, обідали, або вечеряли в кафе. Я була на сьомому небі від щастя і ніколи не думала що полечу до низу так швидко

Ми з Леонідом стали зустрічатися, як тільки я прийшла на нове місце роботи. Він так красиво залицявся, просто принц на білому коні із казки.

Дарував щоденно букети квітів, водив в красиві і цікаві місця. Я жила у столиці з появи на світ. але не бачила і половини того, що він мені показував.

Згодом він сам запропонував мені переїхати жити до нього. Треба додати, що Леонід був старшим від мене на добрих дванадцять років. Я тільки починала свій трудовий шлях, а він уже був начальником, тож був самостійним  і міг забезпечити нас повністю.

Потік квітів і подарунків не скінчився навіть через рік нашого спільного життя. Щоденно ми з Леонідом десь гуляли, розмовляли, обідали, або вечеряли в кафе.

Усе у нас було окрім одного – малятка. Леонід марив тим, аби стати татком. Він уже знав, яке ми придбаємо ліжечко, ми обрали імена для дітей, але їх усе не було. Рік минув, другий. Мені було прикро дуже, адже ми обоє були здорові:

— Так буває, казав спеціаліст. – З часом у вас може й вийде.

Леонід змінився дуже. У його очах згасло полум’я, яке мене обігрівало. Він усе частіше відмовчувався і ми все рідше були разом. Заповітних смужечок на тесті я так і не бачила, як і чоловіка свого.

А одного дня він прийшов і сказав, що ми розлучаємось:

— Так вийшло, – сказав дивлячись крізь мене. – Це не було серйозно, швидше, аби відволіктись. Маринка при надії. Я стану татком. Вибач, але ти мусиш піти.

Маринка, то його секретарка. Я знала її добре і мені було важко уявити їх як пару. Я почала збирати речі тієї ж миті, але на мене очікував ще один неприємний сюрприз:

— Залиш! – сказав він коли я потяглась, за прикрасами, які він мені дарував усі роки спільного життя, – Тільки речі.

Ніколи мені ще не було аж так прикро. Косметику я забрати не змогла, як і дорогі сумки і туфлі, які ми купували мені.

— Усе це належатиме моїй дружині, – сказав Леонід холодно.

Я вийшла з його дому рівно так само, як колись у нього увійшла – з однією сумкою речей і орхідеєю. Виявилось, що Леонід достименно запам’ятовував, що і коли, а головне хто і за чиї кошти купував. Він навіть чашку мою улюблену і ту собі залишив, адже то було придбано на ринку в Дубаї за його гроші.

Чи прикро мені? Дуже і дуже. Я втратила такого прекрасного чоловіка з яким була дуже щасливою кілька років підряд. Але ось мої батьки іншої думки. Мама просить не плакати. а дякувати Всевишнього за те, що відкрив мені очі зараз. Говорить. що далі було б гірш.

А я не можу, просто не можу зрозуміти чому і за що бути вдячною? я мала прекрасного люблячого чоловіка і втратила його. Чому бути вдячною. Чому?

14,11,2022

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page